Остання жителька Кальнятичів
Євгенія КРАВЧУК біля фігури
Комсомольці закатували 17 селян
З Євгенією Павлівною ми поїхали на те місце, де колись стояли Кальнятичі. Жінка добре знає історію свого рідного села. Його започаткували 62 господарі у 1909-1910 роках. Одразу виникло три кутки: Підфороща, Підберезина і Вільмазів. Був млин та ставки, у яких розводили рибу. Не встигли селяни як слід обжитися, як розпочалася Перша світова війна. Тоді людей за вказівкою царської влади примусово евакуювали. Повернулися селяни на згарище. Знову відбудували Кальнятичі, і розпочалося життя за польської влади. До 1939 року вже нараховувалося 87 господарств. Прихід радянської влади недовірливі селяни зустріли насторожено. Лише Друга світова війна врятувала багатьох людей, серед них і батька Євгенії Кравчук, від сибірського заслання.
Вже 22 червня 1941 року селяни дружно зібралися на заклик місцевого осередку ОУН для встановлення української влади. Чутка про схід у Кальнятичах швидко дійшла до сусіднього Ставрова, де діяла комсомольська організація. Озброєні комсомольці на підводах поїхали туди. Зупинилися біля кладовища, бо звідти добре проглядалася місцевість біля брами, де зібралася громада. Заховавшись за хрестами, почали стріляти. Люди у паніці стали ховатися. Коли закінчилися патрони, селян добивали прикладами. Згодом ринули в жита підбирати живих. Їх зв’язали, кинули на підводи і повезли в тодішній районний центр Острожець. Там на допомогу комсомольцям прийшли енкаведисти. Того дня загинуло 17 безневинних селян, які захотіли української влади. При німцях їх захоронили у братській могилі.
Весною 1944-го, коли фронт відкотився на захід, жінки (усіх чоловіків забрали в радянську армію) на згарищах робили землянки та ліпили халупки-мазанки. Адже вціліла лише третина господарств. Чимало кальнятинців не повернулися з війни. А у 1947 році нова біда – примусова колективізація. Люди не хотіли віддавати зароблене важкою працею майно, але уповноважені з району погрозами змусили написати заяви у колективне ярмо.
Садки корчували тракторами
За роки існування колгоспу змінилося сім голів. Але добрим словом люди згадують Галину Андріївну Тітову. Вона дозволила будувати біля річки хати, ще й надала матеріальну допомогу забудовникам. А електролінію провели до села завдяки учаснику Другої світової війни Ліканору Панасюку. Всі інші керівники категорично заборонили відбудовувати Кальнятичі. Відбирали у селян городи, а наділяли у Ставрові, викорчовували тракторами садки.
– Вам про колгоспне життя краще розкаже остання жителька села Кальнятичі Раїса Іванівна Корженівська, – зазначила Євгенія Павлівна. – На Покрову їй виповнилося 80 років. Її батька закатували комсомольці у 1941-му. Сім’я страшно бідувала.
Заходимо у хату, яка вже пахне пусткою та мишами. Раїса Корженівська зараз живе у Ставрові у своєї сестри Антоніни, а того дня навідалася у свою домівку.
– У 1944-му згоріла наша хата та клуня, – згадує ті події Раїса Іванівна, – то ми з мамою зробили землянку і так жили аж до 1957 року, поки голова колгоспу Галина Тітова не допомогла збудувати цю хатину. Все життя їй дякую.
Земляна долівка замість дерев’яної підлоги. Жінка пояснює: не було звідки та як робити, так і прожила свій вік. Працювала на ланці і дояркою. Бог їй діток не дав. Хліб пекла сама, поки ще мала сили. Ще й корову тримала. П’ять літ, як помер чоловік. Тоді на все село залишилося троє самотніх жінок. Раїса Іванівна й далі тут жила б, але вже не має сил, та й небезпечно стало. Якийсь нелюд кілька років тому вкоротив віку Поліні Корженівській, а згодом замордував Галину Музику, то жінка на зиму перебралася до сестри.
– Хочу вже вернутися у Кальнятичі, – втомлено каже остання жителька, і після невеличкої паузи додає, – назавжди. Щоб бути разом з усіма...
Від колишнього села Кальнятичі у мальовничому місці серед джерел залишилося лише кілька порожніх хат, оточених садками, та старе кладовище. Поки ще доглянуте, адже нащадки кальнятинців розселилися поблизу Луцька, а в Боратині Луцького району навіть є Кальнятинська вулиця.
– Хто відповість за знищене село? – задає риторичне запитання Євгенія Павлівна. – Це ж не той випадок, коли вимирають села. Кальнятичі просто цілеспрямовано знищили. Але я дуже хочу, щоб люди знали – було таке село в Україні.
Ця худенька енергійна жіночка весною загорілася ідеєю встановити фігуру і зібрати вихідців з Кальнятичів. Знайшлися небайдужі люди, які їй допомогли: Петро Шевчук, Всеволод Чугай. Особлива подяка Леоніду Салюку, який зробив фігуру і допоміг її встановити.
– Я була така щаслива і дуже вдячна всім. На Вознесіння люди приїхали, було три священики і два церковних хори, освятили цей хрест. Одне одному переказали і дружно зібралися, адже ми – кальнятинські, – зі щемом у голосі каже Євгенія Павлівна і витирає сльози.
Кость ГАРБАРЧУК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
