Молодятам вкупі… 154 роки
Де таке бачено, щоб нареченим, які вирішили побратися, на пару «виповнилося» немало-небагато – півтора століття?! Зрештою, не спішімо називати це запитання риторичним. Принаймні, випадок, який стався у місті Дубно, спростував життєве правило, що у такому поважному віці не одружуються. Тут в інтернаті для одиноких та пристарілих громадян офіційно поєднали свої долі Люція Дмитрівна Говорова (78 років) та Микола Іванович Михайлов (76 років).
– У цьому затишному місці (маю на увазі будинок для одиноких та пристарілих громадян) я уже одинадцятий рік, – розповідає Люція Дмитрівна. – Раніше тривалий час жила на батьківщині – сибірській землі, а потім – на Одещині. Знаючи мою біографію, в інтернаті, куди я потрапила завдяки своїй сестрі з Дубна, дехто почав мене ласкаво називати Одесою. Так ось, одного разу підходить до мене поважний чоловік і каже: «Пані Одесо, я хотів би з вами познайомитися». Виявилося, що це Микола із сусіднього інтернатського корпусу. Потім на його запрошення ми з подружкою пішли до нього на вечорниці, і сталося так, що я забула там окуляри. Приносить мені їх Микола наступного дня і каже: «Знаєш, Одесо, щоб ти у мене більше не забувала окулярів, треба нам побратися і мешкати разом». Ось так із жартів народилися наші почуття. Можливо, хтось не вірить, що в такому поважному віці може, як у юності, серце тулитися до серця. А я ствердно заявляю – може. Бо це відчула на власному прикладі.
Тепер у паспортах Люції Говорової та Миколи Михайлова значиться, що вони чоловік та дружина. А перед тим кожен із «молодят» зазнав життєвих втрат. Микола Іванович уже більше десяти років вдівець. Щоб не обтяжувати родину, поселився в інтернаті. Люція Дмитрівна поховала свого чоловіка (моряка) вісімнадцять років тому. Увесь цей час відчувала себе, як одинока билинка у полі, адже дітей сім’я, на жаль, не нажила.
– Віднині до нас ніби знову повернулася розрада, – в унісон кажуть поважні наречені, – та й нам уже небагато потрібно – помогти один одному пережити старість. Бо дожити до неї не так важко. А ось пережити! Тут без помочі вкрай складно.
З нагоди одруження відбулася вечірка. Був на ній коровай і до короваю. Було й неодноразове «Гірко!» та символічний рушничок щастя. На нього «молодята» стали одночасно – нога в ногу. З цього приводу хтось із гостей зауважив – значить, йтимуть чоловік з жінкою плечем до плеча, серцем до серця ще многі літа. Дай, Боже, їм цього!
Сергій Новак,
Рівненська область
| Comments: |
