Ялинку з корінням вкрали з… могили
Підпис відсутній
Квіти, призначені покійникові, зацвіли на подвір’ї сусідки
Гната змалку в селі прозивали Прилипою. У школі він міг поцупити в сусіда по парті бутерброд чи ручку. Коли підріс, зі своїм батьком з колгоспу тягав буряки та солому. Відслужив в армії, повернувся додому змужнілим сержантом. Вже й забулося, що колись його злодійським синком називали. Дівчата стали задивлятися на Гната, бо таки красою доля його не обділила. Одружився він на дівчині з сусіднього села – багатющій, що аж декого завидки брали. “Отак багатство до багатства й прилипає” , – жартували люди.
У Гната посипалися діти, як горох зі жмені. Дружина Галина подарувала йому аж четверо синів і доньку. Змалку він їх привчав до роботи, не давав у сім’ї нікому ледарювати. Селяни казали: “А що Гнатові, у нього залізна дисципліна. Нехай хтось щось не виконає – приб’є”. А він тільки реготав з того: “Я не собака, щоб по два чи три рази гавкати... Написав зранку у блокноті, що кому зробити, а увечері тільки перевіряю, як виконали. Отого ми так файно, заможно і живемо... Не те, що ви зі своєю сліпою батьківською любов’ю...”
Та не тільки до порядку привчав своїх дітей Гнат, але й любити гроші. Збираючись з однолітками на дискотеки чи на відпочинок біля озера, вони завжди казали, що у них немає коштів і батьки їм на руки навіть гривні не дають. І хтось таки закладав за них на їжу. Звісно, повернення позичених грошей годі було чекати. А Гнат на це тільки промовляв: “Не збідніють, нехай би не давали...”
Окрім своєї заощадливості, люди стали помічати, що чолов’яга взявся за старе: що знову до його рук прилипає чуже. От забула Надька сховати у сарай граблі, а через рік побачила, як Гнатова Галина на косовицю йшла з точнісінько такими ж. Купила баба Санька квіти на могилу своїм рідним, та посадити встигла тільки вісім із десяти цибулин. Дві, як корова язиком злизала. Наступної весни зацвіли гіацинти білим та жовтим кольором на Гальчиній клумбі. Не втрималась Санька і мовила: “Ого, то знаєш Галю, я точно такі на могилу своєму чоловікові купляла. Але з літньої кухні хтось їм ноги причепив...” “А хіба мало схожих квітів у кожного на подвір’ї росте? Ці Гнат купляв на базарі...” – і відвела очі.
В балії, де мили померлу, замочували гриби
Розжився Гнат ще й на продажі спирту. Кожного тижня курсувало у село авто, яке всі називали спиртовозом. Зупинялося воно у зазначений час біля Гнатової оселі. “Ще б так пунктуально все у нашій країні працювало, як оці “трудяться”... – хитали головами жіночки, чиї чоловіки пропивали за високим муром свою пенсію чи нехитрі сільські заро-бітки. – І коли вже понажираються?” А Гнат байдуже заносив у хату каністри зі спиртом незрозуміло якої якості, розводив джерельною водою, і вже увечері біля його порогу стояла черга чоловіків. У кого не було грошей, брали в борг. Не гребував Гнат і речами. Та найбільше гуло село, коли пияк Василь приніс до нього величезну балію. Не знав Гнат, чия вона. А в ній, як розповідали, мили померлу Василеву тітку. І коли згодом навідалась до Гальки в хату сестра покійниці та побачила у балії замочені гриби, то аж вжахнулася: “Я то думаю, де посудина з хати поділася... Що, мій на пляшчину виміняв? А чи знаєте ви, що ми у ній покійницю мили?” – таки насолила сусідка Гнатові, бо балія разом з грибами полетіла з порога на подвір’я. А Галька, яка в той момент їла суп, затуливши рота, вибігла після такої звістки з хати.
...В селі все, як на долоні. Якщо на одній вулиці щось сталося, то за годину знатиме найвіддаленіший куток. Не впливала на це ні погода, ні пори року. Хоч восени й темніло рано, але це не означало, що всевидяче сільське око нічого не бачить і не чує. Контроль був скрізь. Навіть на території померлих.
...Тільки-но розвиднілося, як до Кулини, як на крилах, влетіла сусідка. “Не переживай, але знаєш... Ну це... Прилипи вже межу перейшли... Знаєш...” – слова вилітали, як надокучливі мухи, зі щербатого сусідчиного рота, але зрозуміти їх суті Кулина не могла. “Сядь і розкажи по порядку”, – кольнула жінку різким поглядом, і та випалила: “Ялинку на могилі твоєї Яринки Гнат з коренем викопав. Посадив у себе на подвір’ї”. У Кулини потемніло в очах. Це ж коли чоловік посадив її? На другий рік після смерті їхньої єдиної 17-річної доньки. Родичі привезли сріблясте деревце, яке любила Яринка. Ні в кого у селі такої не росло. Ходив батько щороку і прикрашав на Новий рік іграшками. “Ох, добре, хоч не бачить старий того глуму над могилою, бо хвороба прикувала до ліжка, – шепнула Кулина сусідці. – Бог їм суддя...”
Срібляста красуня й справді росла на подвір’ї Гната. Не один односельчанин, коли приходив по горілку, скоса поглядав на неї. А Гнат кожному пояснював, що це з одного розсадника знайомі привезли. Але всі здогадувалися, з якого “розсадника” та ялинка.
* * *
...Біда постукала у Гнатову хату зненацька. Спочатку один син в аварію потрапив, згодом інший з молодою дружиною розлучився. А потім батькова улюблениця Оленка захворіла. Гнат бурчав, що вона працювати не хоче. Та Галина переконувала чоловіка, що доньці й справді погано: “Сили покидають, відчуває постійну втому, та й схудла дуже...” Лише коли сам переконався, що дівчині недобре, відвіз її у лікарню. Черги в довгих коридорах, людський біль, страждання доньки... Йому стало страшно. Мабуть, вперше за все життя. І він подумав, що все б віддав, аби тільки його єдина донька була здоровою. А коли ще й дізнався про невиліковний діагноз Оленки, ледь свідомість не втратив. Через три місяці вона померла. І було їй лише 17 років. Село шкодувало молоду дівчину. Люди все шепо-тіли на похороні, що то кара Гнатові за злодійство та спирт, яким він не одного загнав у землю. Та ніяк не могли селяни простити йому тої ялинки з могили їхньої юної односельчанки... Але чи думав сам Гнат про це?
Олена ІВАНОВСЬКА,
Рівненська область
| Comments: |
