Війна розділила сім’ю на різні табори
Сім’я Бачинських: перший зліва – Володимир, перший справа – Михайло, жінка посередині – Євгенія
Геня пішла в ОУН
“Івони” – таке прізвисько мала родина Бачинських у Серафинцях. Воно тягнеться ще з Австрії, звідки прийшли сюди мої діди-прадіди. Дід Іван був грамотний, не раз селяни вибирали його війтом. Він чотири рази їздив до Канади на заробітки – купив млин, коней і чимало моргів землі. Мав велику господарку.
У сім’ї було четверо дітей: донька Марія, сини Володимир, Михайло та Юрко. Трудилися на землі дуже. Вирощували жито, пшеницю, капусту, соняшник, картоплю, квасолю – все, що можна було продати на ринку. Але прийшов 1939 рік, а з ним – і «освободітєлі». Не знаю до тонкощів, як глибоко події тієї осені вплинули на події світового масштабу, а на моїй родині лишили відбиток кардинальний. Загони НКВС ширяли всюди. Аби не знущалися над родиною, довелося моєму діду віддати нажите добро до колгоспу.
Старша дочка Марія на той час вже була заміжня і мала дорослу дочку Євгенію (по-сільському Геню). 17-річна дівчина перша з нашої родини не могла змиритися з насильством проти родини. Такі, як вона, однодумці організували в селі криївку ОУН. Почалися перші супротиви новій владі. Оунівці проводили агітацію серед населення: що робити, аби не йти до колгоспу, і як організовувати збройні загони.
Рух опору набирав обертів. З розповідей Євгенії, спочатку боролися з радянською владою, з військами НКВС. А потім, коли прийшли німці і люди знову побачили, що вони не кращі від совєтів, керівництво ОУН прийняло рішення боротися проти німецьких окупантів.
Але через деякий час фронт повернувся, і знову прийшли війська НКВС. Ось тепер вони показали всю свою злість. Тероризували місцеве населення, нищили людей без суду і слідства. Тільки загони ОУН стали на шляху НКВС – взялися захищати мирне населення від жорстокого свавілля. Боролася Євгенія в загоні ОУН до 1949 року. Тоді була схоплена під час рейду і засуджена до 20 років каторжних робіт! Відбувала покарання у Казахстані. У 1992-му її реабілітували.
Михайло став стрільцем СС «Галичина»
Михайло, середульший син діда, закінчив в містечку Городенка школу м’ясарства й отримав диплом. У 1943-му Михайло, маючи 21 рік, на заклик Військової управи добровільно вступив у ряди першої української дивізії «Галичина». Проходив вишкіл у м. Борно (Франція). Весною 1944 року дивізія СС «Галичина» була повністю сформована. Михайла зарахували стрільцем Другого мотопіхотного батальйону третього полку.
– Ми носили звання “СС” – “січові стрільці”, – з гордістю пригадує дядько Михайло. – На лацканах мундирів кожен мав нашивки – на синьому фоні золотий лев. Ми ж приймали присягу на вірність народу України! У нас була ідея створення незалежної держави. Сподівалися, що наше формування стане основою українського війська.
У липні 1944-го року дивізію направили під місто Броди. Там у битві полк зазнав значних втрат. Сам Михайло, який був поранений і контужений, потрапив у полон. За це військовий трибунал присудив йому 20 років тюрми. Відбував покарання на лісоповалі на Уралі. Брав участь в бунтах, що спалахували в таборах. У 1992-му був реабілітований.
Тим часом у селі хазяйнували німці, набирали “остарбайтерів”. Так сталося, що забрали найменшого 16-річного Юрка. Він потрапив на роботу до міста Нойгамер на млин. Там через рік і помер.
А Володя воював у лавах Радянської армії
Знову прийшла в село радянська влада. Призивали вже до лав Радянської армії. Пішов мій батько Володимир. Це був 1944-й. Воював мінометником у 127-му гвар-дійському стрілковому полку 50-го баталь-йону. З ним було багато односельчан та земляків.
– Не подобався ні радянський, ні німецький режими, але визволяв землю від німців, – розповідав він. – Коли нас призивали в воєнкоматі, то казали: “Тепер буде вам свобідна Україна, тепер буде добро на вашій землі, тільки розбийте німців. Будемо віддавати вам землю”. Ми все вірили і воювали. А що за це отримали? Закінчив війну під Кенігсбергом. Був поранений. Мав орден та медалі.
Отак в 1944-му залишилися бабця Юстина і дід Іван самі. Батьки чекали від кожної дитини вісточки. Знали, що усі вони воюють і терплять за свою Україну.
***
У дворі біля нашої хати росла стара висока груша. Під нею ще до війни часто родина збиралася обідати. Був початок вересня 1957-го, здається. Груша вродила дуже рясно, аж гілля прогиналося від стиглих плодів. Бабця знову накривала стіл. Вона вже давно так не наряджалася – вбрала вишивану сорочку та спідницю, зав’язала нову канадську хустку. Дід теж надів вишиванку, нові штани та чоботи, капелюха. Це вперше після війни мали побачити своїх дітей...
Ось до двору прийшли Марія з дочкою Євгенією, Михайло, які відбули покарання не повністю. За ними – Володимир. Сіли за стіл і мовчать. Першим мову мав дід: “Зговорімо «Отче наш». Кожен з вас вибрав свій шлях боротьби. Ви поступили мудро, і я маю гордість за вас. Слава Богу, що повернулися додому живі. Але серед нас немає Юрка. Пом’янімо його, хай спочиває з Богом”. А тоді додав: “Що б не трапилося у житті, прошу, ніколи не докоряйте один одному”.
Довго кожен розказував про наболіле, про своє життя. Всі уважно слухали, і ніхто не сперечався.
***
За своїми дрібними справами ми часто не маємо часу проаналізувати ті обставини, у яких жили наші діди, батьки. І поставити собі запитання: як би я поступив у такій ситуації? На прикладі нашої сім’ї Бачинських із села Серафинці Івано-Франківської області віддзеркалюється цілий шмат історії українського народу Західної України. Ми звертаємося до всіх жителів України із закликом до примирення. Війна вже давно закінчилася. Заради дітей наших не розривайте Україну!
Роман БАЧИНСЬКИЙ,
м. Славута,
Хмельницька область
| Comments: |
