Покинула чоловіка і п’ятеро дітей заради… коханого діда

Підпис відсутній

Вдівця «насватала» уві сні покійна дружина 

Дуся, про яку піде мова, у церкві хрестилася як Євдокія. Але варто було її матері кілька разів ледь не на всеньке село прокричати “Дусько! Ану гусей пасти!”, як і старі, і малі до самого скону знали тільки це ім’я. Нічим особливим Дуська поміж однолітків не вирізнялася, хіба що жвава була: до чого не візьметься – все горіло у її руках. 
Якось на вечорницях розказала подругам сон, який вона постійно бачить. Мовляв, женуться за нею здоровезні вовки, і вона, аби врятуватися, застрибує у якийсь двір. А там такі рясні та барвисті квіти ростуть, що погляду відвести не можна. Та й господиня посміхається приязно і до хати все запрошує і запрошує…
– Ой, дівчата, не по собі мені після такого сну робиться, – жалілася. – Бо та жінка – Варка Карпукова.
– Варка?! – аж видихнули усі гуртом. – Так вона вже два роки, як померла! 
Не довго й тлумачили, бо через місяць селом прокотилася звістка: до 16-річної Дуськи сватів заслав… Варчин вдівець. Сон виявився пророчим. Чи то розум у Дусі був дитячий, чи то справді у долю вона повірила, але згоду дала і рушниками пов’язала, як годиться. Бідові багатодітні батьки дівчини про такого жениха могли тільки мріяти. Нехай навіть удівець. Але ж без дітей, та й хату має і хазяйство нічогеньке. Тож батько лише задля годиться запитав у Дусі, чи говорила вона із цим Семеном бодай раз?
– Говорила, – пробурмотіла червона, як рак, Дуся. – У лісі зустрів, коли ви мене, тату, за хмизом послали. Спитав, скільки маю років і чи піду за нього, як сватів пришле. І цукерок у кишеню насипав.
Правда, засватаною дівчина ходила ще цілий рік. Не гоже було 16-річне дитя під вінець вести, тож Семен з Дусиним татом на сімейній нараді вирішили дати час підрости нареченій. Але чи то жених був такий досвідчений та далекоглядний, чи то навколишні парубки “косоокі”, які не розгледіли у свій час, але рівно за рік Дуся стала дівкою на все село. Рум’яна, синьоока, як ішла селом до церкви, люди оглядалися і прицмокували язиками: “Ач, краля яка! Недарма Семен її, як ту коняку, стриножив та й відпустив пастися. Знав, напевне, що “випасеться” до такої дівки!” 

Про любов дізналася на схилі літ

Дусине сімейне життя почалося із болячок: спочатку Семена, а слідом і її скосив тиф. Слава Богу, вичухалися. Привезли їх з лікарні худих, зморених і... лисих. Епідемія тифу бушувала скрізь, хворих не було куди покласти, а тому всі покотом лежали на підлозі. І як людей почали допікати воші, медперсонал не вельми цяцькався із селянами: обстригли всіх без відбору “під нуль”. Семен був крепший, скоро видужав і почав хазянувати, а ось Дуся ще з півроку ніяк не могла оклигати. 
Для людей – сім’я у них складалася, хоч бери та заздри. Семен не пив, у всьому допомагав жінці, ніколи поганим словом до неї не озвався. А Дуся була роботяща і моторна, як бджілка. Скрізь встигала: і на полі, і біля хати. Квітів насадила, як у тих своїх снах, де тільки місце знайшла, і навіть потай від усіх так само уквітчала могилу Варки, першої дружини Семена.
Навіщо вона так зробила, Дуся і сама не могла пояснити. Але відколи стала на весільний рушник із Семеном, душа її спокою не мала. Вона бралася за будь-яку роботу, сновигала на подвір’ї до пізньої ночі, аби лише не йти у хату. Там Семен – і треба буде вкладатися спати біля нього. Їй ставало зле тільки від однієї думки про те, що чоловік захоче любощів. А коли вже так і ставалося – зціпивши зуби, як під час тортур, зносила всі його поцілунки. Не любила, гидилася, у думках називала чоловіка осоружним, але... мусила коритися, бо інакше гріх. 
Коли у них народилася третя дитина, вона всю ніч простояла на колінах перед іконами. У молитвах гаряче запитувала про те, що роздирало їй душу: навіщо ти, Боже, посилаєш стількох дітей від такого нелюбого чоловіка? Вони ж бо не в любові зачинаються, а з відчуттям відрази. Але через якийсь час Бог “подарував” Дусі ще й близнят. 
У клопотах промайнули роки. Більше лелека у цей дім не заглядав. І хоч як сільські пліткарки не намагалися вивідати, чому це так, – Дуся таємницю берегла. 
Скоро її старші доньки почали бігати у клуб. Прибігали додому з побачень і щебетали про своїх Ромків і Сергіїв. Дуся слухала і аж відчувала розраду у доччиних зізнаннях: вона такого не відчувала, то нехай хоч вони будуть знати про любов.

***

Весілля “ухкало і гопкало”, як має бути. 
– От і діждали, – казала Семену, раз у раз поглядаючи на свою старшу дочку-наречену. Семен, як завжди, підтакував. Не знав він, як у Дусі шкіра терпне від того, що через кілька років їхні наймолодші, 15-річні близнюки зірвуться і поїдуть у місто вчитися, а вони з чоловіком залишаться удвох. Аж скривилася сама до себе від такої думки.
– Свахо! А ти чом така гірка та кисла? – раптом «повернула» Дусю на весілля мати нареченого. – Ходімо, там наш кум нарешті приїхав, покажеш йому, де на ніч можна зупинитися.
Кума звали Сергієм Степановичем. Показний із себе, колишній військовий, так подивився на Дусю, що у неї всередині ніби все обірвалося. Поздоровкалась, повела за собою. А на весілля повернулася лише через години дві, коли всі її обшукалися. Семен перший зрозумів, що із Дусею щось сталося. Бо була, як сама не своя: очі сяяли, сміялася... Кольнуло у серце недобре передчуття, але що міг зробити?
Через місяць село гуло, як осиний рій. Дуська покинула чоловіка, дітей і пішла жити до якогось діда! Дідом виявився той самий кум свахи – 65-річний Сергій Степанович. Ні, вона приїжджала у рідне село кілька разів – але прощення не мала. Лише через рік з нею почала знехотя говорити старша дочка. Через два – приїхала у гості. А через три – всі Дусині старші діти навідалися привітати матір із новонародженим братиком. 
Кажуть, що таких трепетливих і ніжних стосунків, які були між їхньою матір’ю і новим чоловіком, вони більше не зустрічали. Дуся змінилася повністю: помолодшала, посвіжішала, світилася від щастя. Зі своїм коханим прожила у парі ще десять років: він пішов із життя раніше. Дуся пережила його лише на кілька місяців...
Юлія САВІНА,
Вінницька область 

• Нравится
•