На сина полюють люди у погонах
Підпис відсутній
Матір – у камеру до зеків
– Втретє вже їду на побачення… Попередні рази зустрітися не дозволили, ховали все його від мене…
У жінки, очевидно, був важкий тягар на серці, і вона намагалася полегшити його розмовою. А історія, яку розповіла, настільки приголомшлива, аж важко повірити, що відбувалося все те у нашій цивілізованій демократичній країні, а не у якійсь поліцейській державі.
…Поліське місто одного літнього дня сколихнула жахлива звістка: бандити вирізали сім’ю підприємця, яка мешкала на околиці у приватному будинку. Не пожаліли нелюди і маленьких діток…
Всю обласну міліцію було кинуто на пошуки злочинців. Але марно. Аби не сісти в калюжу, правоохоронці вдалися до простого, та часто ефективного щодо розслідування подібних “глухих” справ методу: хапали одного за одним “підозрілих” осіб, себто тих, хто вже сидів, і вибивали з них зізнання. Розрахунок був такий: хтось не витримає і “зізнається”. Дарма, що візьмуть чужий гріх на себе – аби перед начальством було чим відзвітуватися.
Син моєї попутниці Вадим два місяці як повернувся із тюрми за пограбування приватного магазину. Повернувся до матері, думав розпочати нове життя, уже й роботу собі підшукав. Але коли до нього дійшла інформація, що міліція бере таких, як він, не став чекати арешту й зі своїм спільником Миколою подався в “біга”. На зниклих зеків і впала уся підозра. Воно то й ніби резонно: раз утекли, значить, винні. Втікачів оголосили у розшук, а щоб пришвидшити процес, під різними вигаданими приводами арештовували їхніх батьків і, застосовуючи різні засоби тиску, вимагали видати “злочинців”. Скільки принижень зазнала мати Вадима тоді! Її ображали, залякували, садовили у камеру до злочинців. Але вона була переконана, що її син до вбивства не причетний, тому навіть якби і знала, де він переховується, не видала б тим вовкам в овечій шкурі, як назвала слідчих, що над нею знущалися.
Через три місяці в обласному центрі Вадима та Миколу затримали. Їх не вбили “при спробі втечі” лише тому, що затримання відбулося на очах у багатьох людей. Міліція торжествувала: нарешті “криваві вбивці” під замком. Крім вбивства сім’ї підприємця, на них почали вішати й інші нерозкриті вбивства по всій області. У газетах промайнула інформація, що завдяки професійним діям правоохоронних органів затримана банда, жахливих злодіянь якої не знали з часів Онопрієнка.
Втративши через постійні катування сили опиратися, Вадим узяв на себе і вбивство сім’ї, й інші злочини. Наближався грандіозний судовий процес, але на суді Вадим відмовився від свого “зізнання”, розповівши, яким чином слідчі його добивалися.
Уникнути ув’язнення підсудному, втім, не вдалося. Але, на материне полегшення, все ж не за вбивство, а за інший злочин, який йому таки накопали, щоб не випускати на волю. Дали сім років. Сім років справжнього пекла, на який перетворили той термін. У колонії, куди привезли відбувати ув’язнення, його відразу по-звірячому побили й посадили в ізолятор. На знак протесту Вадим оголосив голодовку. Коли мати приїхала туди, він був схожий на в’язня сталінських чи фашистських концтаборів, крім того, синій від побоїв. Через два місяці його повезли у слідчий ізолятор на дізнання, коли повернули назад і мати знову приїхала його провідати, то сина не побачила: загін особливого призначення вивіз Вадима невідомо куди. Майже два місяці родичі не знали долю в’язня, мати втратила надію побачити сина живим, а його тим часом перевозили з одного СІЗО в інший, чекаючи, доки з тіла зникнуть синці. Нарешті матері повідомили, що він перебуває у штрафній виправній колонії (ШВК), та коли жінка туди добилася, сина їй не показали, пояснивши, що, мовляв, сидить в ізоляторі й побачення заборонені. Із півтора року, проведених ним у ШВК, більшу частину просидів в ізоляторі. Не витримавши знущань, врешті-решт Вадим перерізав собі вени. Але померти йому не судилося. Медичну допомогу йому надавали в медчастині СІЗО, розташованому в одному з обласних центрів, та коли мати приїхала на побачення, сина знову не побачила, навіть відмовились сказати, куди відправили. Знайти його нове місце перебування змогла лише у кабінеті голови департаменту, який керує справами в’язниць…
Хто відсидів – мусить туди повертатися?
З жінкою я попрощався на автостанції у Рівному. Якось в Інтернеті у кримінальній рубриці одного із сайтів випадково натрапив на лист під назвою “Мій син не винен!”. Сумніву не було: його писала та моя нещасна попутниця. На початку в листі описувалося те саме, що й розповідала мені в автобусі. А далі нові халепи, яким, здається, не буде кінця-краю…
Отже, мати таки дочекалася сина з в’язниці. “Вже у перші дні волі, – пише вона в тому листі, – він влаштувався на роботу у лісгосп, успішно закінчив курси лісорубів. Працював ще й у благодійній організації, яка займалася реабілітацією тих, хто звільнився з ув’язнення. Став регулярно відвідувати церкву, бо, перенісши стільки лиха, важко не повірити, що якась Вища Сила не оберігала його. Здавалося, ніщо не віщувало неприємностей, і мій син зажив нормальним законослухняним життям. Аж раптом у нашому місті стається ще одне вбивство. І як завжди, правоохоронці, виявившись безсилими його розкрити, нічого ліпшого не змогли придумати, ніж сказати, що це вчинив мій син. Вадима затримали, вдома провели обшук, а потім і в голови благодійної організації.
На візитках Вадима було написано, що він допомагає звільненим і тим, хто ще в місцях ув’язнення. Правоохоронці й у цьому помітили злочин: мовляв, створив узаконений “общак” (злочинну касу)… Сина відпустили під наглядом (до 22 вечора мусив бути вдома). Але був чи не був він вдома, на нього писали рапорти, що ніби відсутній. Та й цього виявилося замало: вирішили сфабрикувати “кримінал”, щоб таки посадити його за грати. Адже у них побутує неписаний закон: той, хто відсидів, мусить туди повернутися знову. Знайшли бідну дівчину, яку змусили дати неправдиві свідчення. Коли ж вона, усвідомивши відповідальність вчинку, вирішила виправити помилку, на неї та на її родичів посипалися погрози. Дівчина змушена була виїхати за кордон. Але й там їй не давали спокою. Її спроби відновити справедливість, на жаль, не дають результатів. Отож мій син продовжує переховуватися… Може, як мати я згущую фарби і намагаюся відбілити сина? Повірте, це не так. У цих рядках я виливаю невтішний жаль і тривогу за його життя. Бо правоохоронці вже не раз казали друзям сина, що вб’ють його при спробі втечі. Скажіть, де межа беззаконня і до яких пір влада грошей та чийсь злий умисел будуть домінувати у цій країні? Коли людей перестануть судити за їхнє минуле?”
Ігор Славич
| Comments: |
