Кому болить голова, коли політика соціальна, пенсія мінімальна, а захищеність фігова?
Пенсійна реформа неспроможна підняти низький рівень життя основної маси пенсіонерів, які віддали роботі 30-50 років і заслужили на забезпечену старість, а не на злидарське існування. Солідарна пенсійна система вичерпала себе. Криза та інфляція веде до непомірного дисбалансу, коли платників податків до пенсійного фонду меншає, а отримувачів пенсії більшає. Схоже, не видно світла в кінці тунелю, бо при владі кар’єристи й хапуги, а не ефективні економісти-менеджери, які вміють рахувати кожну копійку та примножувати багатства молодої держави. І вболівають вони не за народ, а за власне благоденство. “Соромно за державу”, – сказала знайома пенсіонерка-інтелігентка Єлизавета Кріль, яка достойно усе життя долає труднощі.
Безкоштовні обіди для малозабезпечених
Спекотного дня літня жінка не знала, де подітися від головного болю – мучив тиск. Спустилася з п’ятого поверху, бо під розпеченим дахом не витримати, і розстелила ряднину під вишнею. Жаліслива сусідка, побачивши, як вивертає небозі нутро нудота, за-пропонувала викликати “швидку”. Але страдниця відмовилася: “Не хвилюйтеся, якось справлюся. Нічим не зарадить мені “швидка”. Я ходила вже до лікаря, і він дав рекомендації. От тільки ліків не можу купити, бо пенсію з’їли лічильники на воду. Мусила поставити, щоб комунальники не обдирали, як липку, списуючи на таких, як я, втрати води через прориви у трубах”.
Як сказав би класик, маємо те, що маємо. Людина, яка дві третини свого життя відпрацювала медсестрою на совість, тепер не має достойного медичного забезпечення через безгрошів’я.
Мені, як активісту Волинського обласного фонду милосердя та здоров’я, часто доводиться спілкуватися з літніми людьми. Як виживають? Відповіді невтішні. Хоча терплячість та оптимізм вражають, бо замість скаржитися і нарікати, вони щиро діляться своїми секретами виживання і вірять, що мусить врешті щось змінитися. Хай уже не для них, а щоб дітям та онукам жилося краще. А старість скрашують щирим спілкуванням, підтримкою один одного, влаштуванням для себе свят при фонді. З настанням весни рятує пенсіонерів, які жартома називають себе піонерами, готовність до праці на дачних сотках. Вирощені власноруч овочі та фрукти – неабияка підмога для сімейного бюджету.
Та все ж таки, як ділять мізерні пенсії, щоб і завтра вистачило на хліб?
Надії Степанівні уже 74. Заробила за 31 трудовий рік в освіті 709 гривень пенсії (станом на червень). Це з доплатами, як учасник війни та одинока. Має хворе серце, хворобу Паркінсона та купу інших болячок.
– М’ясо купую дуже рідко, – каже Надія Степанівна. – Тільки дешеві курячі набори та обрізні телячі реберця. Підсмажую їх, роблю підливу до гречки чи макаронів. Від дорогого рису відмовилася зовсім. Споживаю домашній сир, бо його можна хоч трішки дешевше виторгувати на ринку. Дуже люблю цукерки та тістечка. Але нечасто дозволяю собі таку розкіш, бо 158 гривень йде на квартплату. Якби ж то не так багато доводилось витрачати на ліки. Щоразу прошу лікаря виписувати таньші (дешевші – авт.). Добре, що для учасників війни є госпіталь, де гарно ставляться до хворих і лікують безкоштовно.
А сестра Надії Ольга, яка з чоловіком втратила здоров’я на шкідливому виробництві – меблевій фабриці, розповідає, що ще більше мусить в усьому себе обмежувати, бо має цукровий діабет, і зізнається, що лікується тільки тоді, як забирає “швидка”.
У сім’ї Неоніли Євдокимівни троє інвалідів. Живуть у двокімнатній “хрущовці”, вмебльованій ще за царя Гороха. Звичайно, трьох пенсій (її – 570 грн, доньки – 544 грн та чоловікової – 620 грн), з яких до трьохсот йде на ліки, не вистачає. “Ліками ситий не будеш, – каже господиня. – Їсти хочеться. Я люблю рибу, оселедці, але часто не можу купити навіть тюльки. А справжнє м’ясо їмо тільки тоді, коли сусід, якому здали в оренду хліва (маємо батьківську хату в селі Уляники Рожищенського району), заколе порося і дасть свіжини. Виручає город, але все важче стає нам, інвалідам, на ньому працювати. Користуємося послугами їдальні терцентру на Пугачова (нині Д.Галицького). Жаль, що тільки по 2 місяці в рік можна безкоштовно там харчуватися.
Ще один вражаючий приклад. 65-річній вдові довелося після смерті чоловіка викласти 1570 грн на переоформлення на себе його половини колись спільно приватизованої кімнати. Залізла в борги, що забула назовсім смак м’яса. Животіє. Бо ще й якусь копійчину із 637 грн пенсії (мінус 145 грн за компослуги) мусить відкласти на пам’ятник.
Отака забезпечена старість, отакий заслужений відпочинок.
Номенклатура з’їдає майже половину коштів
Як же дбає і захищає найбідніші верстви громадян держава зі своїм багатотисячним чиновницьким апаратом соціальних інституцій? Нині це Міністерство праці та соціальної політики, а на місцях – департамент со-ціальної політики та управління праці і соціального захисту населення.
У Луцьку в 2006 році управління соціального захисту реорганізували у нову солідну структуру – департамент соціальної політики, що став правонаступником управління праці та соціального захисту і відділу субсидій. Основними його функціями є призначення державних соціальних допомог, надання житлових субсидій, встановлення статусу пільговика, створення Єдиного державного автоматизованого реєстру пенсіонерів (ЄДАРП), які мають право на пільги, що дає можливість впорядкувати та систематизувати роботу з їх адресним наданням.
Звісно, господарство клопітне і з широкими повноваженнями. Новий його керівник – Петро Верзун – молодий, амбітний та діловий (до честі, додзвонитися до начальника тепер запросто!). Бідкається, що його кабінет нагорі, а це створює проблеми інвалідам, які хочуть до нього добратися. Розуміє, що важливий крок до ефективності роботи – поінформованість населення про новинки соцзахисту. Отож, налагодив уже контакт із газетою “Луцький замок”. Нововведення – прийом громадян за принципом “єдиного” вікна за єдиним пакетом документів у приймальні на першому поверсі, де облаштований зал очікування, кабінет та дитячий куточок – усе для зручності. Словом, робота організована так, щоб не виникало черг. А обслуговування громадян, які за станом здоров’я не можуть вийти з квартири, проводять на дому за попереднім записом. Телефон 72-37-31.
Новий начальник охоче дає інтерв’ю.
– Соціальна політика, – констатує Петро Юрійович, – передбачає систему таких заходів допомоги малозабезпеченим верствам населення, які зменшили б негативні наслідки ринкової економіки. Нашими клієнтами є понад 50 тисяч лучан, кожен четвертий житель міста. І це не тільки люди похилого віку, а й інваліди, молоді матері. Ми ж сьогодні українська держава, яка задекларувала себе державою со-ціальною. У Луцьку на обліку стоять 53800 осіб пільгових категорій і 20980 чоловік мають пільги на комунальні послуги. Складно працювати. Бо в Україні проживає дуже багато пенсіонерів, які відпрацювали за Союзу в Сибіру і на крайній Півночі, повертаються додому. Ми опинилися на порозі демографічної катастрофи. Скоро на одного працюючого буде чотири непрацюючих. І що ми будемо з цим робити?
А чи не краще було б державі подбати про достойні пенсії і не морочити людям голови доплатами-подачками? Днями по телебаченню обговорювали новий бюджет та соціальні стандарти, й експерти озвучили межу бідності – 778 гривень. Позаяк пенсійна реформа 2003 року, на яку так усі сподівалися, не забезпечує соціальної рівності і справедливості. З цього приводу колишній міністр фінансів Віктор Пинзеник писав у своїй записці прем’єрці Юлії Тимошенко: “Треба позбутися такого ганебного явища як поділ пенсіонерів на “сорти”, коли більшості нараховують пенсію 1,35% від заробітку за кожен рік роботи, а іншим 18 катего-ріям – 90%”.
Кому відстоювати інтереси народу, якщо народні слуги-депутати урвали собі на безбідне життя після доблесної служби в парламенті у 30 разів більші від мінімальної пенсії – аж по 15 тисяч гривень в середньому! Спроба Кабміну обмежити пенсії за віком 12-ма мінімальними розмірами потерпіла крах. Депутати-олігархи звернулися до Конституційного суду, який скасував 10-й пункт постанови Кабміну від 28 травня 2008 року за №530 “Деякі питання соціального захисту окремих категорій громадян”. Отже, кілька сотень номенклатурних пенсіонерів (тільки за які такі заслуги перед державою?) з’їдають майже половину коштів Пенсійного фонду, бо їхня пенсія сягає 46 тисяч гривень, що становить 85 мінімальних! Основній же масі пенсіонерів кинули, як собаці кістку, по 14 грн 20 коп. доплати у липні. Але цього заледве старчить на півкілограма другосортної вареної ковбаси чи 400 грамів телячих реберець. Наїсися…
Дорога у хоспіс добровільно-примусова?
Не дай, Боже, самотньої немічної старості, коли нікому подати води і кусень хліба, бо дітоньки забули про свій неоплачений борг перед батьками. У гірських народів Кавказу за відречення та неповагу до старших – привселюдна ганьба. Тому не існує тут притулків для людей похилого віку. Прикро, що це не у нас. Не дає спокою впродовж кількох місяців думка про долю фронтового хірурга Зінаїди Окладної – моєї колишньої героїні. Вона ж іще на Новий рік танцювала, була жвавою і енергійною, як на свої літа. Та невістка, щоб не доглядати стареньку, відправила її доживати віку у хоспіс. Бідолашна тепер хапає кожного, хто зі співчуття її провідує, за руку і благає: “Коли мене звідси заберете?”.
Мало не відправили з госпіталю у хоспіс й іншу, колись досить відому і поважну на Волині жінку. Попри її волю і бажання. Не дозволила головний лікар. Але це окрема тема розмови. Сьогодні ж завітаємо до Луцького територіального центру соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян, який опікується 2898 лучанами. З них 928 обслуговують соціальні працівники на дому.
Будиночок на вулиці Данила Галицького затишний і ошатний. Тут можуть знайти денне пристанище 15 людей, які потребують кращих, ніж вдома, умов для оздоровчої реабі-літацїі. Є лікарі, фізкабінети для процедур та тренажери. Можна знайти у центрі заняття для рук та для душі усім бажаючим. Навіть розважитися на своєму караоке. Але не все так гладко, як презентувала мені з парадного ходу керівник закладу Галина Шатецька. При зна-йомстві з людьми, які обслуговуються на дому, виявилось багато претензій та нарікань. Бо не всі із соціальних працівників виконують повний об’єм передбачених договорами робіт. Окремі у кращому випадку можуть купити хліба, сходити на базар, занести квартплату, у пральню білизну і підмести. Але мала поміч від них у прибиранні квартири, приготуванні їжі та у дотриманні особистої гігієни лежачими. Хоча для обслуговування неходячих є спеціальне відділення медико-соціальної реабілітації. І ніяких щоденників-звітів про об’єм виконаних робіт, про які настійно говорила пані Галина, підопічні і в очі не бачили. Однак старенькі, з якими зустрічалася, з панічним страхом в очах просили ні в якому разі їх не називати, боялися, що від них зовсім відмовляться.
Звісно, робота соціальних працівників не з медом. Не кожен витримає. Спробувала сама побути у цій ролі півдня. Попри моральну втому – вийшло. Компенсацією була безмірна вдячність немічних бабусь, яким важливіше, ніж помити посуд і заварити чаю, поговорити від душі.
А обслуговування через конфлікт позбавили 82-річного відмінника охорони здоров’я пані Романовську. Не може знайти порозуміння з терцентром і лежача Раїса Воровченко, яка на свою біду погодилась, щоб за її догляд доплачували чоловіку, інваліду ІІ групи, 75 гривень. І переживає, чи гнів за непокору й відмову поїхати у хоспіс змінять на милість та прийдуть до неї соціальні працівники, ще одна – самотня 90-річна лучанка.
Пам’ятайте, молодість не вічна. Якщо хочете жити щасливо на цій землі і щоб Бог благословив вас на довгі літа, шануйте батьків. Цю Божу заповідь написав на скрижалях Мойсей.
Мирослава МАНЕЛЮК,
м. Луцьк
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
