«Діти мої, янголята, чому у вас обвуглені крилята?!»

Цей гіркий материнський плач, що прорізав тишу з вуст Лариси Дробуш, жительки села Дубно Рокитнівського району, вжахнув не тільки все село, Україну, але й увесь білий світ, адже навіть на світових теренах подібне горе на одну родину рідко коли випадає. Сім’я Сергія (30 років) та Лариси (25 років) Дробушів за один день втратила четверо своїх дітей. Ще зовсім маленьких: Іванові виповнилося шість років, Любові – п’ять, Юрію – три, Насті – два. П’ята їхня дитина (Артем, 2 роки) наразі перебуває у важкому стані в реанімації Рівненської обласної лікарні, і за її життя борються лікарі. Причина усьому – пожежа, яка сталася у дерев’яному будинку Дробушів. Від чого виникла пожежа, наразі встановлюється. Була версія, що від блискавки. Адже того злощасного вечора над Дубном пронеслася гроза. Втім, як стверджують очевидці, полум’я над селом помітили значно пізніше. Якраз після того, як у селі знову з’явилося світло, вимкнене у грозовий час. Мовляв, саме воно спричинило коротке замикання, від якого й зайнялася хатина. Зрештою, тут своє слово має сказати експертиза. Тим паче, що прокуратура з цього приводу порушила кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною 2 статті 270 Кримінального кодексу України (порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, що спричинило загибель людей).
Біда сталася у вечірній час, коли мати вклала дітей спати, а біля них заснула і сама. Врешті, на годиннику був не такий уже й пізній час – половина десятого. Але світла після грози не стало, отож не залишалося нічого іншого, як відпочивати. Батька у цей час вдома ще не було, затримався, допомагаючи односельцям на пилорамі. 
Коли ж після загоряння старої дерев’яної хати, якій уже п’ятдесят років, у кімнату просочився дим і вогонь пішов по фіранках, господиня прокинулася. Шокована і притруєна димом, вона не могла второпати, що діється. А коли прийшла до тями і зрозуміла, що це справді пожежа, мерщій вискочила з хати і побігла до сусідів, гукаючи їх на порятунок. 
– Мене розбудили, і я, у чому був, кинувся до сусідньої хати, – розповідає Михайло Дробуш. – Бачу: переді мною справжнє пекло – вогонь, перемішаний з димом. Правда, біля вхідних дверей ще не горіло. Але тільки відкрив їх, перед очима опинилася стіна диму. Набравши повітря, рушив усередину. Почав навпомацки шукати дітей, бо Лариса сказала, що вони залишилися у хаті. На жаль, за хвилину нікого не знайшов. Сам же від чадного диму почав втрачати свідомість. Змушений був вискочити надвір. А там уже підбігла на поміч моя дружина. Повернулася й Лариса, але за мить у шоці вона знову втратила свідомість. Тим часом я кинувся до іншого боку хати, де був менший вогонь. Вибив вікно, заліз всередину і знов навпомацки почав шукати дітей. Витягнув двох. Передав їх своїй жінці, медичці, яка почала робити їм штучне дихання. А далі перебувати під вогнем, який почав обвалюватися на голову, стало просто неможливо. Насилу вибрався з хати. Потім підбігли сусіди. Почали гуртом лити у вікна воду, сипати пісок. На жаль, самотужки справитися з вогнем було неможливо. Лише дві “пожежні”, які приїхали на виклик, загасили полум’я. Але на той час хата уже стала згарищем. А далі було ще страшніше – дивитися на мертвих попечених дітей: двох знайшли на ліжках, а третього – на підлозі. Було зрозуміло, що він намагався виповзти з хати, але так і не зміг, бідолашний. Обидва хлопці страшно обгоріли. Дворічна Настя менше, бо на неї попав пісок, яким гасили вогонь.
– На щастя, вогонь не перекинувся на іншу, нову хату, яку Дробуші звели і мали скоро переселятися у неї зі старої, – кажуть інші сусіди потерпілих Іван Колодич та Ганна Кулакевич, – вона також дерев’яна, між ними відстань всього декілька метрів, але, якщо вже на те пішло, то хай би і вона згоріла, а діти залишилися живими.
– Звичайно, непомірний жаль проймає душу за всіма дітьми, – витирає сльозу вчителька першого класу Дубнівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Ніна Кулакевич, – але у мене найбільше болітиме душа за Іванком, який щойно пішов у перший клас, якого я вчила і який був таким старанним, щирим, милим. Приходив до школи завжди у випрасуваному костюмчику, білій сорочечці. Було видно, що батьки, попри те, що не мають постійного заробітку, не купаються у розкошах, неабияк дбають про учня-першачка. У нього було все – від олівця до сумки, а ще бажання вчитися, написати оте перше слово, яке для всіх учнів я для домашнього завдання вивела на дошці. Це слово “мама”. Іванко так і не встиг його написати. Не віриться, що його вже немає серед нас, і мені, і чотирнадцятьом (ні, тепер вже тринадцятьом) учням першого класу. Знаєте, у мене аж серце заболіло, коли наступного дня після пожежі, коли вже стало відомо, що Іванка немає серед живих, коли він не прийшов до школи, хтось із його однокласників сказав, не усвідомлюючи ще людської трагедії: “Ніно Іванівно, ви не переживайте, що Іванка немає у школі. Він сьогодні не прийшов, але завтра прокинеться і обов’язково прийде”.
На жаль, цим словам уже не здійснитися. Не допомагатиме Іванко, як і старші діти, також вибирати картоплю на городі, у майбутньому облаштувати нову хатину, не розраджуватимуть дідусів та бабусь. Єдина надія лише на Артема, який народився разом із Настею… Один з двійняток, отруєний чадним димом, спочатку перебував у Рокитнівській райлікарні, потім його перевезли до реанімаційного відділення Рівненської обласної лікарні, де нині йде боротьба за його життя. А всі четверо Артемових братиків та сестричок лягли у домовину.
– Такої біди, скільки я живу, ні до війни, ні під час, ні після у нашому селі не було, – напружує свою пам’ять пенсіонер Олександр Охремчук. – Вірите: коли я побачив отих обвуглених дітей, отих янголят, у мене волосся дибки стало. А що вже казати про батьків, які, як тільки могли, дбали про своїх дітей. Сергій заради них їздив на заробітки, бо у селі яка робота. Завжди їм гостинці привозив. Лариса теж піклувалася про дітей. Вона у нас – невістка із Білорусі. Але гарно прижилася у селі. Усе мріяла, коли ж то новосілля буде у новій хаті. А тепер не уявляю, як їм пережити таке горе. Дітям же хай буде земля пухом, нехай знайдуть ласку у Бога уже не в земному, а в небесному житті.
Сергій НОВАК,
Рівненська область
Редакція газети “Вісник+К” висловлює щирі співчуття родині Дробушів з приводу непоправного горя, і нехай Господь збереже їхню останню надію – Артема – заради життя на землі. 

• Нравится
•