Керувала мати синовим життям

Коли Мирон своєю підводою торохкотить по селу, багато хто проводжає його співчутливим поглядом. “От взяв би собі Аделаїду та й хазяйнували б удвох, дітей нажили б, а так мусить горбатитись на цю відьму”. Відьмою називали його матір, і не за страшну подобу, а злий, підступний характер.«Дівка з таким іменем тобі не пара»
Тихий, спокійний Мирон нікого з дівчат ще ніколи додому не проводив. П’ять років, як повернувся з армії, й на вроду був непоганий, а от до тих довгоногих щипавок на дискотеці підходу не мав. А дівчата, бачачи, як він ніяковіє, лише підсміювалися.
– Та хапни ти одну, другу, сам знаєш за яке місце. Вони побачать, що ти мужик, та й відстануть. Або матюка їм загни, а то мовчиш, як риба, – повчали хлопці, та Мирон лише усміхався.
Врешті-решт перестав виходити на вулицю. Вдень порався по господарству, навіть пранням займався, бо мати жалілась, що порошок роз’їдає їй руки, а вечори проводив біля телевізора.
Село облетіла новина: до Параски приїхала внука з Одеси. Дівчина тільки закінчила перший курс медичного інституту і вирішила не загоряти на морі, а допомогти бабусі в селі. Радо полола город, пасла корову. Всі хвалили помічницю.  
Рано-вранці вулицю розбудив крик.
– Ой, людоньки, рятуйте! Рятуйте, бо помре дитина, – почувся репет з двору, де жила Дуська.
– Що сталося? – позбігалися сусіди.
Виявилося, Мирон рубав дрова, поліно зіскочило, і він відрубав собі пальця. Дуська лише трималася за голову й голосила, а кров цебеніла, як з відра. Ада разом з бабусею теж прийшли на допомогу. Дівчина зупинила кров, забинтувала руку й наказала наступного дня звернутися до лікарів.
Проте хлопець не поспішав до райцентру. Пальця вже не врятувати, а перев’язки робила симпатична сусідка. Юнак радо заходив на подвір’я до бабусі Параски: то чимось підсобить, а то просто погомонить з Адою. А Дусьці не подобались залицяння сина до міської дівки.
– Чого за нею волочися? Бач, які руки білі має. Вона хіба корову видоїть чи біля свиней ходитиме? Ще й ім’я чортове – Ада. Не хочу такої невістки, – кожен ранок починався з лекції. Мирон лише сопів. Не смів перечити матері.
– Ви, бабо, скажіть, хай не дивиться ваша пані на мого селюка. Ну, хіба це пара – Мирон і Аделаїда? Курам на сміх. Хай шукає собі в Одесі якогось Аполлона, – при зустрічі товкмачила Парасці.
– Мовчали б ви, Дусько. Хай діти любляться. Обоє мовчазні, добрі, гарна буде сім’я, – радили знайомі.
– Не тичте до мене носа. Маєте своїх в пелюшках, за ними й дивіться, – сердито відповідала.
Ада та Мирон хоч і чули, що над їхніми головами згущуються хмари, та лише сміялися з бурчання матері.
Якось прокинувшись, Ада побачила, що хтось поламав кущі жоржин, які вона плекала ціле літо. Деякі хотіла залишити бабуні, а інші подарувати Мирону на згадку. А хтось таке вчверив. Через два дні вона збиралась в Одесу.
– Здуріла дівка, хоче парубка зіллям причарувати. Тільки ступиш туди на поріг – і тобі, і їй ноги поперебиваю, – верещала до сина Дуська.
– І чим же я вам така нелюба? – почула з-за хвіртки тихий голос дівчини.
– Бо нелюба, і все. Перестань сновигати за моєю дитиною, а то… – й пригрозила кулаком.
– Не хвилюйтесь, я скоро їду. Хотіла попрощатися з Мироном.
– Нема чого з ним ляси точити. Прощання, те-се... Він зайнятий, коло худоби порається. А ти йди і пакуй валізи.
Мирон крізь відчинені двері чув слова матері. Бачив бліде обличчя коханої, але вийти побоявся – Аделаїда поїде, а йому ж із матір’ю ще жити й жити.
У квітах шукав любов
Минуло десять років. У селі вже всі забули про стосунки Аделаїди з Мироном. Дівчина ще кілька разів у листах до бабусі запитувала про сусіда. Але Параска принципово про нього нічого не говорила. Не могла пробачити парубку боягузтва. Тішила внуку лише тим, що жоржини знову ростуть, і червоні, фіолетові, жовті, вишнево-білі квіти милують око. Багато хто просить, щоб і собі посадити.
А Мирон і далі тягнув лямку. Обробляв десять гектарів землі, годував двадцять свиней, п’ятеро корів. Разом з матір’ю були першими хазяями на селі. “Тільки для кого все це?” – перешіптувались люди. Розширили хату, всюди зробили сучасний ремонт, обгородилися глухим парканом. “Нема чого заздрісним очам на подвір’я дивитися”, – казала Дуська. Вона не переймалась тим, що сину вже за сорок, а пари так і не знайшов. Траплялися хороші дівчата, але матері вони не подобались: то зависока, то затовста, то лінива і т.д.
– Бачили, які в Дуськи за забором жоржини цвітуть? Різних сортів, – розповідала тітка Зоя коло магазину, – каже, то Мирон їх розводить. Певно, за Адою шкодує... Вона ж так любила ці квіти.
Біля сільської ради саме завершували впорядковувати клумби.
– Може, попросили б, Василівно, у Мирона кілька кущів? – звернулись селяни до головихи. – Все одно за тією здоровезною огорожею їх ніхто не бачить, а тут всі милуватимуться.
– Чого вчепилися з тими квітками! – криком на порозі зустріла Дуська. Мирон саме був у полі. – Він гроші тратить на базарах, а я роздавати буду. Ось накупував усього на 100 гривень, ще підживлює чимось, а воно недешево коштує. Поштою навиписував якихось корінців на 300 гривень. Вже півтисячі нема. А ще ящики треба, щоб взимку зберігати. Носиться з ними туди-сюди, оберігає, як малих дітей. І місця стільки ті квітки займають, краще б картоплі чи помідорів посадила. Скоро я їх покорчую. Як буду викидати, тоді прийдете візьмете, – та й зачинила перед носом хвіртку.
***
Пізньої осені Дуська, поки син орав поле, всі корені жоржин викопала та кинула на дорогу. Люди швидко розхапали їх по домівках. У пилюці залишились лише обірвані різнокольорові пелюстки, зламані м’ясисті стебла. Приїхав Мирон. Як побачив вирвані живцем квіти, аж заплакав. Нічого матері не сказав, а вперше за 45 років пішов у магазин і напився. Пізно вночі його привели додому. 
Нині Мирон постійно заглядає в чарку, за пляшку виоре й викосить, а як нема за що випити, то цукор чи картоплю з льоху витягне й обміняє на спиртне. Мовчить Дуська.
– Не хотіла, щоб я любив Аду, кричала, коли тішився квітами, а горілку пити не заборониш, – щовечора чує мати.
Наталія ВЕЧОРОВА,
Хмельницька область

• Нравится
•