Незрадлива дочка українського Відродження шістдесятих
18 вересня відомій українській дисидентці Аллі Горській виповнилося б вісімдесят років. Зважаючи, зі слів родичів і друзів, на її гарне здоров’я й фізичну силу, талановита художниця могла б дожити до цього ювілею, без сумніву, з вагомим творчим доробком. Не судилося, бо на першому плані у неї було не власне життя, навіть не творчість, а Україна, справедливість і людська гідність.Енергії мала на п’ятьох
Алла Горська народилась у Києві 1929 року і, що цікаво (з погляду її “націоналізму”), виховувалась у зросійщеній родині, тому в дитинстві та юності розмовляла російською мовою. Становлення її як україномовної патріотки відбулося на початку шістдесятих років разом з українським Відродженням, під час швидкоплинної хрущовської “відлиги”.
Вона випускниця Київського художнього інституту. 1962 року була одним з організаторів Клубу творчої молоді (КДБ розігнало це об’єднання через два роки), брала активну участь в організації численних мистецьких заходів, розповсюджувала самвидав, збирала кошти на підтримку арештованих і засуджених дисидентів.
Першого удару від влади зазнала 1964 року: за виготовлення Шевченківського вітражу у вестибюлі Київського університету її разом із співавторкою Людмилою Семикіною виключили зі Спілки художників України (у радянські часи маляр, а так само письменник чи інший митець поза спілкою вважався “тунеядцем” (неробою) й усіляко гнобився, у першу чергу міліцією).
І цей, і наступні удари Алла витримала гідно, продовжуючи правозахисну діяльність, не залишаючи, зрозуміло, і малярства. Серед українського дисидентства Аллу любили й шанували практично усі, передусім за її працездатність, принциповість, твердість і, мабуть, щире, сердечне людинолюбство.
Ось який захопливий відгук про неї написав у листі до матері тоді ще просто студент театрального інституту, а нині відомий митець і політик Лесь Танюк: “Є одна дівчина, Алла Горська, два роки як член Спілки: енергії на п’ятьох! Я б у неї закохався, якби не чоловік її – Вітько Зарецький, уже відомий художник. І все це люди гарячі, з українським серцем!”
Якось на очній ставці, яку організувало художниці КДБ із заарештованим Ярославом Гевричем, вона запитала у нього, навіщо він її обмовляє (Геврич сказав слідчому, що Горська дала йому прочитати якусь заборонену книжку). “За 105 днів навчать брехати”, – відповів той, похиливши голову. Проте Аллу брехати навчити не змогли. Вона одна з небагатьох, хто тримався до кінця, не йдучи ні на які компроміси з “конторою”. За це, очевидно, і поплатилася незламна патріотка життям.
Кілька днів мертве тіло художниці лежало в льоху
Її знайшли мертвою в останні дні листопада 1970 року – тіло лежало в льоху, що в будинку свекра у місті Васильків. Ім’я вбивці й досі невідоме, та її друзі, знайомі з деякими обставинами загадкової загибелі правозахисниці, а також знаючи, кому найбільше допікала вона своїм існуванням у цьому світі, здогадувалися, чиїх рук ця кривава справа. “На сьогодні існує не менше трьох версій убивства, – писав про цю трагічну подію у січні 1971-го самвидавський “Український вісник”, редагований В’ячеславом Чорноволом. – Багато хто вважає, що зробив це свекор – людина похилого віку, у якого за рік перед тим померла дружина й у зв’язку з цим траплялися розлади психіки. Прийшовши до пам’яті, він нібито покінчив із собою, зрозумівши, що скоїв: другого дня після вбивства Алли його було знайдено на залізничній колії біля Фастова з відрізаною головою.
Однак чимало є й таких, хто вважає цю версію непереконливою. Посилаються на Аллину фізичну силу й немічність майже 70-літнього діда. Звертають увагу на те, як продумано й акуратно заховані у хаті сліди вбивства: тіло було відтягнене у льох, сліди крові ретельно вичищені й пристелені хідниками, віконниці в будинку загвинчені... Декого насторожує поведінка міліції, яка цілий тиждень не могла упізнати знайденого на колії тіла, хоча, як стверджують, у кишені старого лежав паспорт. Коли стривожені кількаденною відсутністю Алли її друзі Надія Світлична та Євген Сверстюк приїхали у Васильків і почали вимагати у міліції відчинити будинок старого Зарецького, на це погодились украй неохоче, оглянули будинок дуже побіжно й заявили, що нічого підозрілого не бачать. Льох у сінях, де було знайдено тіло, міліція відчинила тільки після наполягань Світличної. Вважають, що слідчий міліції, який вів справу про вбивство Алли, без сумніву, мав контакти з КДБ, бо допитувався Сверстюка, про якого раніше нічого не чув, як це його статті потрапляють за кордон, кидав іронічні репліки на зразок: “Что ж ето ви своєй Горской нє убєрєглі”. Виходячи з таких фактів, згадуючи таємні політичні вбивства давніших часів, дехто допускає у цьому випадку можливість політичного вбивства громадсько активної людини для залякування інших…”
Не дозволила влада і похоронити як слід покійницю, перенісши безпричинно похорон з четвертого на сьоме грудня (зрозуміло, для чого: аби менше людей прийшло попрощатися). Заборонили хоронити і на Байковому кладовищі, хоча Зіновія Франко виклопотала спочатку дозвіл на це. Але “запобіжні” заходи, аби похорон не став зібранням великої кількості дисидентів і взагалі патріотів, були даремними: на заміський пустир, де був облаштований новий цвинтар, попрощатись із жертвою тоталітаризму прийшли сотні людей.
“Незрадливою дочкою українського Відродження шістдесятих” назвав Аллу Горську в прощальному слові правозахисник Іван Гель. Він був, звичайно, не єдиний, хто виступив тоді над могилою. Але саме Геля кадебісти найбільше потягали після того, інкримінуючи йому “розповсюдження чуток” про політичне вбивство Горської. Навіть і мертва патріотка допікала владі, бо замість страху в її однодумців викликала обурення і нову хвилю активності.
Микола Шмигін
| Comments: |
