Федір Мосійчук – живий очевидець першого атомного гриба

 Не дай, Боже, наяву побачити атомного гриба. У цьому сенсі явно не пощастило Федору Мосійчуку з Дубровиці Рівненської області, який мимоволі став очевидцем того, як 60 років тому на Семипалатинському полігоні (нині Казахстан) Радянський Союз випробував свою першу атомну бомбу РДС-1. Її потужність, як відомо, становила 22 кілотонни, що у півтора разу більше за потужність скинутої американцями на Хіросіму наприкінці Другої світової війни. Водночас можна впевнено сказати, що Федір Степанович народився у сорочці, адже, на відміну від більшості тодішніх очевидців, він залишився живим і донині зберігає у пам’яті кожну мить того злощасного дня 29 серпня 1949 року.Ми отримали одне право – на мовчання і нерозголошення таємниці
– У район Семипалатинська мене закинула гірка доля – заслання з політичних мотивів, – розповідає Федір Мосійчук. – Там нас, поселенців-українців, часто залучали до сільськогосподарських робіт. А рано-вранці 29 серпня нам належало поїхати у радгосп імені Будьонного по сіно для худоби. Та тільки-но добралися до межі Семипалатинського полігону, як поперек дороги став військовий патруль, наказав зупинитися і чекати. Бачимо: неподалік – ціла рота солдатів. Також стоять в очікуванні. З окремими з них вдалося навіть поспілкуватися. А ще краєм вуха почули, що перекинули цю частину у Семипалатинськ з Прикарпатського військового округу. Втім, для чого саме – ніхто тоді не знав. Уже пізніше з’ясувалося, що окрім випробування атомної бомби, ставився також експеримент, як впливає вибухова хвиля та радіація на техніку і “живу силу”. Отож приблизно о сьомій ранку стався різкий поштовх землі, далі – оглушливої сили удар. Тривало все це декілька секунд, а потім знову настала тиша. На власні очі бачив, як гігантська блискавка прокреслила небо, і навіть густуваті хмари не зуміли приховати друге сонечко, що зажевріло над землею. А далі утворилася величезна грибоподібна хмара. Така картина, чесно кажучи, і жахала, і захоплювала. Принаймні, доти, доки у вухах не стало тріщати, а голову тиснути так, ніби її у лещата взяли. Думав, здурію від такого стану. Солдати також стали, як контужені. Закривали руками вуха, не розуміли, що коїться. Тим більше, усі ж без засобів захисту. Щоправда, увесь цей кошмар тривав недовго. Поволі в очах почало розвиднюватися, а із вух – виходити “пробки”. Коли ж нам дозволили об’їзною дорогою добратися до селища, то там ми також побачили жахливу картину – жодної цілої шибки у вікнах. А ось що стосується радіації, про яку ми тоді ще нічого не знали, то вона залишила слід на кожному, хто був у зоні її впливу. У тому числі й на багатьох моїх односельцях, рідних та близьких. Усі вони – хто раніше, хто пізніше – померли від опромінення, якого “хапнули” під час випробування першої атомної бомби. Натомість, наскільки я знаю, винахідників та генералів, які керували експериментом, щедро нагородили. Багатьом присвоїли звання Героїв Соціалістичної праці, лауреатів Сталінської премії, дали державні дачі та неймовірні на той час грошові премії – від 45000 до 125 000 рублів. Багатьом надали право на навчання їхніх дітей у будь-яких учбових закладах СРСР коштом держави і право на безкоштовний проїзд залізничним, водним і повітряним транспортом. А що отримали ті, хто безпосередньо потерпів від вибуху, чиє здоров’я підрубали під самий корінь? По суті, одне – право на мовчання і нерозголошення таємниці. Та замість них “говорили” численні хвороби: сліпота, глухота, відмерлі нирки, повна відсутність зубів, а також передчасна смерть. І всі ці нещастя звалилися на людей внаслідок зухвалого експерименту. Радіація добряче підірвала і моє здоров’я. Інколи навіть дивуюся, як мені вдалося дожити до такого похилого віку – 86 років. Можливо, менше від інших “хапнув” рентгенів. А може, організм переборов радіацію чи Бог змилосердився наді мною, зважаючи на неймовірно важку ношу, яка звалилася на мої плечі ще у юному віці. 
«Наливайко, Залізняк і Тарас Трясило з могили кличуть нас на святеє діло»
Загалом майже половину життя (чотири десятки років) Федір Мосійчук змушений був провести у тюрмах та на засланні (у тому числі й біля Семипалатинська). Причиною цього стала його причетність до ОУН та УПА. 
– У Дубровиці підпільна оунівська організація діяла ще із середини тридцятих років минулого століття, – продовжує свою розповідь Федір Мосійчук, – і до неї був причетний мій батько. Пригадую, як він вдома заспівав “Ще не вмерла Україна” із незвичним завершальним акордом: “Наливайко, Залізняк і Тарас Трясило із могили кличуть нас на святеє діло”, а ним вважалася незалежність. Саме заради неї уже під час війни я пройшов вишкіл у Білашах, прийняв присягу, записався у боївку самооборони. Оскільки я непогано знався на зброї, то потрапив у технічний відділ, де довелося виготовляти вибухівки, ремонтувати кріси. Ми налагодили також роботу радіостанції, через яку отримували дані про переміщення фронту. А потім, коли Дубровицю зайняли радянські війська, наша боївка “пішла у глибоке підпілля”. Довго ми чекали конкретних вказівок від нашого безпосереднього керманича Гонти (Камінського), і нарешті діждалися – діяти за обставинами. Гонта зокрема передбачив і таке: аби вберегти “український кадровий потенціал”, не пручатися запису у радянське військо. Отож і я потрапив в армію. Направили нас у Київ на навчання до мінерської роти. Там, між іншим, довелося взяти участь в одній пам’ятній події – похоронах генерала армії Миколи Ватутіна, який на Рівненщині у сутичці з вояками УПА отримав смертельне поранення. А хоронили його у Києві, оскільки він відіграв одну з вирішальних ролей у його визволенні. Тоді нас, молодих курсантів, поставили вздовж Хрещатика, створюючи тим самим довжелезний коридор, по якому і проводили в останню путь відомого воєначальника. А вже через декілька днів довелося мати справу із “собістами”. Один із сексотів видав мене та інших хлопців-оунівців. Почалися допити, знущання у Лук’янівській тюрмі. Потім перекинули нас до Харківської в’язниці, а звідти 30 засуджених “запакували” у вагон і відправили на заслання до Караганди. З цих трьох десятків до кінцевої станції доїхало лише шістнадцятеро. В основному знесилені хлопці не витримали голодовки, коли протягом п’яти днів не давали ні крихти хліба і ні каплі води. Трохи легше стало, коли перебування у в’язниці замінили засланням, хоч і вічним. Усіх, хто отримав так звану “вольную”, почали залучати до різних робіт…
Зокрема біля Семипалатинська я влаштувався в МТС. Тривалий час зварював стояки, які, як з’ясувалося, використовувалися для утримування експериментальних ракет на Байконурі. Там, біля Семипалатинська, й одружився з українкою, яку разом з батьками також покарали за участь в ОУН. Усі вони, і дружина, і теща, і тесть, знайшли вічний спочинок у семипалатинській землі. Далося взнаки оте прокляте опромінення. Мені ж судилася інша доля. Після реабілітації у 1988 році переїхав на батьківщину, у Дубровицю. Поселився у хаті, яку ще зводив мій батько за часів панської Польщі. Живу тут і понині. А заодно завжди стараюся повідати людям правду про ті страшні часи, які довелося пережити. І не дай, Боже, аби щось подібне чекало когось у майбутньому. 
Сергій Новак, 
Рівненська область

• Нравится
•