«Знайдіть нам маму»
Коли редакційне авто тільки заїхало на подвір’я Голобського дитячого будинку-інтернату, машину одразу, як мухи, обліпили усміхнені хлопці. Розговорилися, бо гості для них – завжди радість. А проживають у цьому мальовничому зеленому куточку діти від семи років. Тут вони зростають (не навчаються), мужніють і стають юнаками. З 35-річного віку їх чекає життя в іншому закладі. А поки що... Повірити важко, що рідні навідуються до притулку час від часу, а то й взагалі не з’являються. Бо ці, навіть дорослі, діти так хочуть батьківського тепла. А коли 28-літній Руслан Саткевич попросив знайти його маму з допомогою передачі “Ключовий момент”, бо знає, що вона живе у Луцьку, то аж серце стиснулося...
Ніхто й подумати не міг, що збудований у 1861 році панський маєток колись стане притулком для знедолених. Ще у 1992 році у цьому приміщенні повинен був бути санаторій, та згодом вирішили, що дитячий будинок потрібніший.
У Голобському будинку-інтернаті мешкає 64 пацієнти з обмеженими можливостями і лише 7 із них суд визнав дієздатними. Сюди поступають хворі від 7 до 35 років з усієї України з різними ступенями шизофренії, аутизму та олігофренії, є й епілептики. Умови для проживання досить комфортні. Кімнати зроблені за євростандартом, постійно є вода та газ. Одним із спонсорів є Клуб ділових жінок із Києва. Вони забезпечують будинок різноманітною технікою, а нещодавно обладнали ігровий майданчик. Держава фінансує мало, тому 75 відсотків дитячих пенсій іде на забезпечення комфортних умов проживання (згідно з законом), а 25 – на особистий рахунок. Є постійні потреби у взутті та одязі.
– Вони – діти хороші, не злопам’ятні. Жоден із них не має образ за душею, більше, ніж звичайна людина, щирі та не жадібні...– говорить про своїх підопічних директор будинку Микола Григорович Пруд. Для вихованців він є авторитетом, взірцем, людиною, яка завжди допоможе та підтримає, тому й туляться до нього хлопці. Зізнається, що, прийшовши сюди чотири роки тому з посади директора середньої школи, було нелегко призвичаїтись до цих умов, адже працювати з такими підопічними морально тяжко, буває, що болить і голова, і серце. Працюють у закладі медики і тільки один вихователь – 35-річний Петро Наумчик, який будинку присвятив більше 15 років свого життя.
– У Німеччині, порівняно з Україною, з кожною такою дитиною щодня займаються шестеро фахівців, серед яких психолог-логопед. Діти живуть за встановленим порядком, роблять зарядку, ходять на процедури. Ці спеціалісти допомагають пристосовуватися до реального життя в суспільстві, – говорить Микола Григорович.
Серед усіх 64 підопічних будинку є 34 вихованці, які не можуть орієнтуватися в оточенні – “діти-рослини”, як їх називають психологи. Директор будинку впевнений, що такі громадяни також повинні бути в світі, навіть якщо їх призначення – просто існувати. В інтернаті був випадок, коли усиновили 20-річного хлопця. Йому пощастило потрапити у хорошу віруючу сім’ю.
Щодня хлопці розділяють між собою обов’язки і допомагають працівникам по господарству. Тут обробляють 7 гектарів землі, на якій вирощують зернові та садять городину. На власній фермі утримують десятки свиней. Молочні продукти змушені купувати (держава не дозволяє виготовляти власні), хоч і є на фермі кілька корів. Що ж стосується овочів та фруктів, то їх можна лише сушити та солити – консервування суворо забороняється.
У будинку діти отримують любов, якої їм не вистачає від близьких та рідних. Тут хворі не відокремлюються від суспільства, вихід за межі території не заборонений. Хлопці, які визнані дієздатними, навіть беруть участь у голосуванні на виборах, із екранів телевізорів цікавляться, чим живе світ. На різноманітні свята ходять із вихователем до будинку культури на танці, беруть активну участь у концертах, знають багато віршів та пісень. Інколи їздять відпочивати на річки та озера. До державного притулку в свою чергу навідуються місцеві дівчата, які спілкуються з хлопцями. А на запитання, яке ж життя у цьому будинку, відповідають: “Прекрасне!”. І дорослі хлопці, попросивши нас зачекати, миттю біжать у свої кімнати, причепурюються і залюбки позують перед об’єктивом фотоапарата. Як діти...
Іванна КРЕВСЬКА,
Волинська область
| Comments: |
