«Де ти, відьмо, віник діла? Нічим хату підмітати»
У сім’ї Шумчуків, яка проживає у селі П’ятикори Локачинського району, є двійко собак, які не лише охороняють подвір’я та дім від злодіїв, а й співають разом з гостями на різних оказіях.У 90-х роках, приїхавши із заробітків, Петро із Зоєю вирушили до Львова на ринок. Тут і побачили руденьке мініатюрне цуценятко, яке вміщалося на долоні продавця.
– Скільки таке диво коштує? – запитав чоловік.
– П’ятдесят баксів.
Сума для сільського мешканця величенька, але подружжя, не роздумуючи, вирішило придбати тваринку дітям на втіху, та й собі на радість. Сусіди приходили дивитися на мікроскопічне собача. Його, а точніше, її, назвали Машкою. Дехто, дізнавшись про ціну, підсміювався, мовляв, краще б порося за ці гроші купили. Проте ні тоді, ні тепер про свій вибір Шумчуки не шкодують. Згодом Машка потішила всіх потомством. І нині в селі мешкає ціла династія хоч і маленьких, але дуже розумних її нащадків. А талант до співу у них відкрився випадково.
До дядька Петра часто заходять друзі. І гріх відпускати їх додому без традиційних ста грамів. На столі з’являється пляшка, а після випитого українська душа потребує гарної пісні. От і завели хлопці “Ніч яка місячна, зоряна, ясная…” . Собаки, які спостерігали за трапезою, й собі почали скавуліти. ”Ану, співайте, допомагайте нам”, – заохочували чоловіки, кидаючи ласі шматочки чотирилапим. І невдовзі селом полилася пісня на два голоси – людський та собачий. З тих пір жодна оказія не обходиться без концерту Нюри та Шарика. Окрім того, виводять соло й інші нащадки Машки. Дашку віддали брату Юрі в сусіднє село, Жучика – дочці в Локачі, ще одне цуценя – за могорич сусіду. Всі власники кажуть, що коли гарно попросити собак заспівати, то вони високо піднімають морди і виводять лише їм відому мелодію.
– А яка ваша улюблена пісня? – цікавлюсь у 57-літнього чоловіка.
– “Де ти, відьмо, віник діла?…” Чули таку? Ні? То ми зараз з Нюркою організуємо виступ, – сміється Петро Васильович.
– Та не слухайте ви його, бо він багато дурного навигадує, – штовхає під бік чоловіка дружина.
Але той бере собача на руки й лагідно примовляє, гладячи блискучу шерсть: “Давай, Нюрко, українську народну. Давай, хай всі почують”.
Нюрка уважно-уважно прислухається, трохи вертить головою і врешті-решт голосно заводить. Тітка Зоя просить Шарика, щоб допоміг, але пес лише косо поглядає на мене – для чужих він співати не буде.
Ці собаки давно вже стали членами сім’ї, радо бавляться з внуками Шумчуків. Нюрка дуже любить дядька Петра, навіть вночі спить разом з ним у ліжку. А коли він приходить п’яний додому і дружина починає проводити з ним виховну бесіду, хитра Нюра тікає з хати – господаря шкода, але й проти господині не попреш. І ніяка пісня тут не допоможе.
Руслана ТАТАРИН,
Волинська область
| Comments: |
