Волинська наша Ангеліна Паша
45-ть неспокійних років із 75-ти прожитих віддала трактористка Марія Сарай колгоспному полю…
Селянська дівчина Марія, батьки якої трудилися у колгоспі, змалечку в усьому їм допомагала. Сім’ю заїдали злидні, що прийшли в дім, коли з нього вигребли все дочиста уповноважені з колективізації. “Жили ми дуже бідно. Одні у нас з братом чоботи на двох були, – пригадує сьогодні наша героїня. – Батько хворів астмою. Не цуралася жодної роботи, навіть косила з чоловіками на рівних”. Згодом їй виділили коней, і стала вона підвожчиком.
Восени 1953-го року пішла на курси механізаторів. З 600 курсантів було тільки п’ятеро дівчат. Усі сприймали це як дивацтво.
Втерла носа безшабашним парубкам
– Дехто щитав, що дівчата не мають зеленого поняття про майбутню професію, – розповідає Марія Гнатівна. – Пліткували навіть, що спокусила дівок романтика і великий вибір женихів. Але крепко помилялися. Ми скоро втерли носа чванливим парубкам.
– Яким чином? – цікавлюся у говіркої співрозмовниці, очі якої іскряться від приємних споминів.
– Хлопці, як завжди, були розгільдяями. Коли вкотре зчинили базар на заняттях, мене взяло таке зло, що не передати. Підійшла до них і голосно кажу: “Ви сякі-такі, якщо не хочете вчитися, то не заважайте іншим. Я кров здаю, щоб мати таку можливість, а вам хіхоньки та хахоньки!” На мій гнів вони враз замовкли. Сама не чекала такої реакції. Я з молоду була дуже серйозною, знала чого хочу.
Міцна статурою дівчина всього добивалася сама. Бо тато рано помер, і їм з мамою довелося ставити на ноги трьох меншеньких. Навчаючись на курсах, стипендію віддавала сім’ї, а сама здавала кров, щоб було за що поїсти. Вихід цей їй якось підказала улюблена викладачка Софія Миколаївна, розповівши, як у голодному дитинстві рятувалась здачею крові, бо буханець хліба коштував тоді аж 200 рублів. Донорство згодом стало для Марії потребою рятувати чужі життя, за що мала нагороди.
Відпочивала тільки у декреті
Ще й не було двадцяти, як сіла за кермо свого першого трактора “Універсал”. Всьому навчилася: і орати та сіяти, і збирати та молотити збіжжя, і доглядати та копати картоплю й буряки, і косити та скирдувати. А скоро прийшли визнання і нагороди: медаль “За трудову відзнаку”, орден “Знак пошани” та приз імені Паші Ангеліної. Натомість не зважала на те, що трудодень коштував всього 12 копійок, а працювала з азартом, щоб завжди бути кращою за чоловіків. За нею сіли на трактор брат і сестра.
Своєю наполегливістю долала упередженість сильної половини, що жінці не місце на тракторі. Коли їй дали зношеного “Кадета” (так називали марку КТД-35), який не хотів заводитися, молодий механізатор Василь Кралько не міг спокійно дивитися, як мордується з ним Марія. Підійшов і сказав: “Та кинь ти його! Він нікуди не годиться, пора списувати на металобрухт”. Вона ж обпекла хлопця таким колючим поглядом, що той відступив, мов від навіженої. Цілий тиждень чаклувала біля “ветерана”. Щоб продовжити день, випросила переносну лампочку і лагодила трактора навіть уночі. Але скільки то було радості, коли він запрацював!
Чоловіки-механізатори Марії остерігалися, бо, бувало, завжди “відбриє” за недбальство. Однак бравий солдат Володимир Сарай (за фахом гірник), прийшовши на “побивку”, по-достоїнству оцінив неординарність дівчини і наполіг, щоб, не відкладаючи, розписатися. Щасливо прожили у парі 46 років, троє діток виростили. Хоча не раз матері доводилося брати їх із собою у поле, бо ж садочків тоді не було. Зізнається Марія Гнатівна, що відпочивала лише тоді, коли була у декреті.
Іменного трактора відібрали і продали
Марії Сарай 75-й. Але ще досить енергії і жвавості у цієї жінки. “Тепер, – каже оптимістично, – хоч з костилєми хожу”. Вона живе із меншим сином Володимиром, теж механізатором, газдують разом на семи гектарах землі. За свої кошти придбали тракторця, щоб її обробляти.
– А де ж подівся Ваш іменний? – цікавлюся.
– Як ніженьки мої перестали слухатися, іменного подарованого трактора відібрали і продали, хоча він і був мій. Ось дивіться документи, що Міністерство сільського господарства виділяє у третьому кварталі 1985 року мені МТЗ-82 іменним призначенням. Колгосп же за цього трактора ні копійки не платив, він мій! – гнівно каже скривджена трудівниця.
Отак велика радість перемог обернулася найбільшою образою. І лежить вона каменем на душі. Щоб перевести розмову у веселіше русло, запитую: “А якби повернути молодість?..”
– Звичайно, сіла б на трактор, – каже гордо. – Ще якби мені зараз ніженьки хоч собі і людям городи горала б…
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
| Comments: |
