Люди гинуть за метал
Четверо мешканців міста Володимир-Волинський приїхали у ліс поблизу села Війниця Локачинського району, як і сотні інших, по метал. Розкрадаючи військову частину, мало хто з любителів легкої наживи задумувався над тим, яку небезпеку таять зарослі травою глибокі ями та чотири ракетні шахти, затоплені підземними водами. Вже кілька років ведеться мова про знищення цього потенційно небезпечного об’єкта, але, як кажуть в народі, поки грім не вдарить, мужик не перехреститься. Першими жертвами чиєїсь безвідповідальності (нині не можливо встановити, хто має відповідати за безпеку на колишній військовій частині – авт.) стали ці молоді люди. Чи будуть ще? Питання залишається відкритим.Тут побував англійський шпигун
Сільському голові села Війниця Мирославу Базару, напевно, вже осточортіли численні перевірки, комісії та галас, який час від часу здіймається навколо нічийної військової частини. І не тому, що він недружелюбний чоловік, а тому, що після численних балачок, постійної переписки з різними інстанціями небезпечні відкриті шахти та ями так і залишаються під охороною лише дерев. Три рази сюди навіть приїжджали журналісти з центральних каналів. Після показу по телебаченню сюжетів ніби виділили два мільйони гривень, але по цей день ніхто з місцевої влади цих грошей не бачив. І чи дійсно вони були?
Ракетна база була здана у 60-х роках. Велику площу обнесли чотирма рядами колючого дроту. Пустили електричний струм у десять тисяч вольтів. Якось тут від ураження ним загинув солдат, повертаючись із самоволки. У 40-метрових шахтах заховали чотири ракети SS-20. Подейкують, що вони були націлені на капіталістичну Західну Європу. На базі звели своєрідне військове містечко, заховане під землею.
– Якось приїхав сюди полковник Пеньковський. Пізніше виявилося, що це англійський шпигун. Невідомо, чи встиг він здати секретну інформацію, бо його розстріляли в Москві. Я навіть фільм про це бачив, – розповідає Мирослав Богданович.
Нині лише бетонні коридори без дверей, облуплені стіни, на яких де-не-де залишилися шматки добротної плитки, свідчать про комфорт солдатів. Обережно зазираємо у ракетні шахти. Глибоко. На дні сонячний промінець відбиває темна безодня води. Кидаємо камінець. Чекаємо кілька секунд. Нарешті він булькнув.
– Хто знає, що тут ховається? Ось впаде туди людина, й ніхто не знайде. Місцеві обережні, а як бути приїжджим? На рівні району нам не впоратися з цією проблемою. Потрібна державна допомога, але чи буде вона колись? Сумніваюсь… – зізнається сільський голова.
По черзі обходимо чотири шахти, які розміщені на кількаметровій відстані одна від одної. У трьох чуємо плюскіт води, і лише одна озивається глухою луною. Саме тут сталася трагедія.
Син помер на очах у батька
Ліс поблизу військової частини похрещений ровами – люди викопували кабелі. Згодом почали розбирати військове містечко. Вимели все. Поцупили навіть металеві люки від ракетних шахт. А один важив близько трьох тонн. Ніхто не дивувався, коли до лісу їхали КамАЗи, інші вантажні авто. Ріжуть метал здебільшого вночі, присвічуючи ліхтариками. Для зручності зробили навіть лавки, видно сліди вогнищ. З кожним роком резерв металу вичерпувався, а люди все гребли і гребли…
Володимир Півчук, Олег Коришко, Андрій Глова, Ігор Басараб приїхали до закинутої військової частини двома вантажівками. Напевно, вони знали, що у зруйнованих приміщеннях металу не знайдуть, тому прихопили із собою помпу для відкачування води з однієї із ракетних шахт. Як розповів перший заступник начальника Локачинського РВ УМВС Микола Жаловага, двоє чоловіків на тросах спустилися вниз і почали відкачувати воду, третій спостерігав за їхньою роботою зверху. Він і забив на сполох, побачивши, що з хлопцями щось не те. Швидше за все, вони отруїлися чадним газом. На жаль, життя Андрію та Ігорю врятувати не вдалося. Володимира та Олега доставили в реанімаційне відділення Володимир-Волинської центральної районної лікарні. Як повідомила лікуючий лікар Лариса Куксова, нині стан 30-літнього Володимира Півчука стабілізувався, та він ще повинен побути деякий час під медичним наглядом. А Олег Коришко відмовився від госпіталізації – пішов на похорон сина. Проте через кілька днів він таки звернувся до лікарів. Батькові ця втрата особливо болюча, адже він нічого не зміг зробити, щоб врятувати дитину там, у ракетній шахті…
Ніякої огорожі чи навіть стовпчика з табличкою, яка б попереджала про небезпеку на лісовій дорозі, що веде до військової частини, не побачили. “А хоч би вони були – хто на них зверне увагу? Кожен хоче побільше металу вкрасти, щоб гроші заробити, а про безпеку ніхто не думає”, – каже Мирослав Базар. Нікому нема діла до розграбованої військової частини до приїзду чергових комісій, але, як показує досвід, толку від них, як, вибачте, від козла молока…
Руслана ТАТАРИН,
Волинська область
Фото автора
| Comments: |
