Квартира «забрала» рідну дитину і «подарувала» чужу
Лариса отямилася у лікарняній палаті. Одразу й не зрозуміла, чому вона тут. Чому біля неї бігають медсестри, частенько заходить поважний лікар...
– У сорочці народилася, – співчутливо промовила до неї старенька санітарка. І тільки тоді до Лариси дійшло: вона ж втратила дитину! Повернулась до сірої стіни і гірко залилась сльозами. “Як тепер про все сказати Володі? – картала себе думками. – Він так хотів дитину!” Все було б добре, якби не та нова квартира, через яку тепер ніколи не стане мамою...
Відпустила чоловіка на всі чотири сторони
У думках спливли останні кілька місяців – бій за трикімнатну квартиру у новому мікрорайоні. З чоловіком вже уявляли, як на чемоданах будуть зустрічати Новий рік, адже саме напередодні мали видати ордер та ключі. Тим паче, саме тоді хотіла потішити Володю новиною про майбутнього малюка, аби святкувати подвійну радість. Все йшло, як по маслу. Аж раптом секретарка ошелешила новиною:
– Ти знаєш, – заправляючи аркуш паперу у друкарську машинку, по-змовницьки повідала, – є людина, яка хоче відібрати у тебе цю квартиру... – і замовкла, вичікуючи паузу та крадькома поглядаючи.
– Як?! Хто?.. – Лариса ледь видавила із себе.
– Окунська. Сказала, будь-що, а квартира буде її.
– Та вона ж тільки п’ята на черзі... – у Лариси на очах забриніли сльози.
– Ну, ти просто як дитина! – секретарка здивовано сплеснула руками. – Вона ж коханка першого зама! До того ж, ти її не знаєш? Та вона з того світу вирве, як тільки захоче. Так що раджу на майбутнє берегти нерви або до когось стукати...
Звісно, ні до кого “стукати” Лариса не буде – не така натура, і воювати теж не збирається. У цей день її життя розділилося на “до і після”: враз розбилися всі надії і сподівання на краще, бо кімнатка у комуналці, де молоді жили з мамою, і ще та спільна кухня й ванна остогидли до печінок.
Наступного дня у коридорі лоб в лоб зіткнулася з Окунською. Хотіла, було, делікатно завести мову, та вона настільки промовисто поглянула своїми злими очима, що Лариса лишень зашарілася. Натомість Окунська сама її згодом зачепила:
– Нема чого на мене сердитися. Я теж маю право на цю квартиру, – грубо відрубала.
– Я ж перша у черзі... – серце Лариси частіше забилося від хвилювання.
– А тепер я! Бо розлучилася, і дитина залишилась зі мною, тому маю право на “жилплощу”. Все одно відберу цю квартиру! – зашипіла просто в обличчя. – І не сіпайся проти мене!
В очах Лариси потемніло, і вона зсунулася по стіні. Далі пам’ятала над собою перелякані очі співробітників і білі халати...
Новина про те, що Лариса втратила дитину, облетіла увесь дослідний інститут. Одні співчували, поливаючи брудом безсердечну Окунську, знайшлися й такі, які звинуватили Ларису: мовляв, не треба було так близько брати до серця. Як би там не було, Окунська вже через місяць, якраз напередодні Нового року, вселилася у нову квартиру.
***
А Лариса не могла отямитися від горя. Приходили думки, які підштовхували її до вікна – та коли дивилася вниз з висоти сьомого поверху, ставало моторошно...
– Мені так погано... – не могла стримати сліз перед Володею. – Ти ж так хотів дитину...
– Не плач, – він ніжно гладив її по руці, цілував обличчя. – Головне – не переживай. Треба жити далі.
– Знаєш... Я багато думала. Ти молодий. І можеш мати своїх дітей. Відпускаю тебе на всі чотири сторони...
Він змовчав і, поцілувавши на прощання, пішов на роботу. Мучилась до ночі, не знаходила собі місця, картала, навіщо взагалі це вигадала, адже не уявляє свого життя без нього. Щоразу нервово брала телефонну трубку, прислухалася до будь-якого шуму на сходовій клітці... Була одинадцята вечора, а Володі все не було. Знеможена думками лягла у ліжко, та довго не могла заснути. Почула, як на поверх під’їхав ліфт. Хто це: сусід, який вернувся зі зміни, чи... Володя? Та коли відчинилися двері, зайшов він. Роздягнувся, ліг поряд і обійняв міцно-міцно...
Нещастя нагадало про себе через тридцять років
Минуло тридцять років. Лариса тішилася малими внуками сина Вадима і дочки Олі. І лише зрідка задумувалася, що Вадимко не рідний. Та про це ніхто не обмовився за стільки років. Його взяли з дитбудинку, коли хлопчикові було кілька місяців. А дочка, наперекір лікарському вироку, народилася через п’ять років після того. І через трохи часу вони вже тішилися двома дітьми у новій трикімнатній квартирі – обміняли її і Володину комуналку. Лариса вже була на пенсії, а чоловік ще працював головним інженером заводу.
Аж одного дня їхній спокій потривожив телефонний дзвінок:
– Алло, вас турбують з лікарні. Наша пацієнтка Валерія Валентинівна Окунська дуже просить її навідати. Вона важко хвора...
Лариса довго не могла отямитися, навіть маленька онучка, перелякавшись, смикала її за спідницю: “Бабцю, со з тобою?” Ну чому ця Окунська знову вривається у її життя? Що цього разу хоче? Знову нашкодити? Якби не вона, не було б тієї трагедії... Але й не було б сина Вадима, без якого не уявляла свого життя...
***
В палаті у засохлій старій ледь впізнала колись красиву, ефектну жінку, за якою впадали чоловіки.
– Що, страшна я? – Лариса аж здригнулася від її неприємного сиплого голосу – єдине, що нагадувало колись владну Окунську. – У мене рак. Знаю, доживаю останні дні... – відчувалося, що їй важко дається кожне слово. – Приведи із собою нотаріуса: хочу переписати тобі ту прокляту квартиру... Щастя у мене не було, там помер син. Так що поспішай, не відтягуй...
Лариса широко відкритими від здивування очима дивилася на жінку і не йняла віри. Ошелешена новиною, мовчки встала і вже взялася за ручку дверей, як її окликнула Окунська:
– Тільки не думай, що я стала добра... Якби не рак, не бачити тобі тієї квартири, а так хочу совість перед смертю заспокоїти...
***
Лариса брела вулицями, нікого і нічого не помічаючи. Таке звалилося на її бідолашну голову! Звісно, квартира – це ніби нагорода за муки, там може жити Вадим із сім’єю. Але як пояснити все: звідки взялася квартира і, зрештою, те, що Вадим нерідний?! Та вона цього ніколи не скаже!
Порадившись з чоловіком, вирішила: якщо так розпорядилась доля, оформлять документи, а там щось придумають.
Через день Лариса з нотаріусом зайшла у лікарняну палату – і обімліла: на ліжку замість Окунської лежав згорнутий матрац.
– А ви до тієї старої? – запитала молоденька санітарка. – Не встигли. Вона сьогодні померла...
Значить, не доля. Вже вдруге квартира вилітає, як пташка, з її рук. І Ларисі, як не дивно, відлягло на душі: тепер нічого не треба брехати. А без квартири обійдуться. Як і тридцять років тому...
Олена ПАВЛЮК
| Comments: |
