До шинку на хуторі біля Диканьки запрошує сам пан голова
Хто з нас не знає хитрої Солохи, коваля Вакули, красуні Оксани, пасічника Панька Рудого, Пузатого Пацюка і багатьох інших героїв з улюбленого фільму “Вечори на хуторі біля Диканьки”, якому вже майже півстоліття. Чимало людей сприймають його як українізовану фантасмагорію чи казку з придуманими героями, а дехто й не здогадується про реальність самого хутора. А він і донині є на Полтавщині, правда, тут проживає лише двоє місцевих людей. Проте зустрічав нас у цьому мальовничому куточку сам пан Голова...
І нехай це для Володимира Удовиченка (власника шинку) комерційна справа, однак організована у кращих народних традиціях, де присутній національний дух, що проймає душу. Після гарного прийому під пісню-марш “Я люблю Україну свою” Володимир Васильович запросив усіх у шинок, на подвір’ї якого вигравали українські музики, а у самому шинку розходилися неймовірні пахощі. Чесно кажучи, такого узвару, як на цьому хуторі, зроду не пила. Частували нас традиційними полтавськими стравами: борщем, варениками і знаменитими галушками. Сказати, що все було приготовлено смачно, це нічого не сказати. До того ж, вареники вразили своєю величиною – як добра пампушка. Такі Пузатий Пацюк точно не проковтнув би! Осилити всі, особисто мені, не вдалося. А коли принесли ще й галушки із зажаркою на м’ясі, то усі жалкували, що вже встигли добряче наїстися, але скуштувати цю традиційну тутешню страву таки не відмовилися.
Зараз цей хутірець неподалік славнозвісної Диканьки пригодився для прийому туристів. Тут на березі річки збудували стилізовані під старовину хатинки, де можна зупинитися й на ніч. На самій річці стоїть альтанка, у якій заїжджі гості розливають “сивуху”, насолоджуючись місцевими колоритними пейзажами під акомпанемент веселих, ліричних чи запальних народних пісень.
Сама Диканька вперше згадується у писемних джерелах як місце битви за гетьманську булаву між Мартином Пушкарем та Іваном Виговським, а пізніше – між Петром Дорошенком та Іваном Брюховецьким. Згодом вона стає відомою як родове помістя багатющих Кочубеїв, яких за нинішніми мірками можна було б вважати олігархами (Василь Кочубей у 1834 році мав 16566 селян-кріпаків). У їхньому палаці, який знищили у 1917 році, було понад 100 кімнат, картинна галерея, музей, бібліотека. Від старовинної діброви, що оточувала палац, збереглося лише кілька “кочубеївських” дубів віком понад 300 років.
У самій Диканьці на той час були шинки, броварні, пасіки, пивоварня, ливарний і селітровий заводи, великі механічні майстерні зі слюсарними, ковальськими та столярними цехами. Пізніше відкриваються цегельний і гончарний заводи, паровий млин, сироварна фабрика, хмілярня. На фермах розводили породистих англійських коней і тонкорунних овець.
До цього часу від парково-палацового ансамблю родини залишилися тільки тріумфальна арка, споруджена Кочубеєм у 1820 році на честь приїзду ро-сійського царя Олександра І, та Миколаївська церква з дзвіницею. У цей храм, збудований теж коштом Кочубеїв ще 1794 року, вагітна мати Миколи Гоголя приходила молитися Миколі Чудотворцю за 40 кілометрів, аби той вберіг їй дитину (усі немовлята до цього після народження помирали), давши обітницю, якщо буде син, назвати на честь нього. І чудо сталося – її Микола вижив, ще й прославив рід Гоголів своїм письменством.
Саме твір про Диканьку зробив його відомим у Російській імперії. А про хутірське життя-буття у старовину розповідав українському класику тутешній пасічник Панько. Не дивно, що чимало диканьківських старожилів стали прототипами персонажів його твору. Так, у Пузатому Пацюку втілився дід Пащенко, який, кажуть, був ширшим, ніж довшим. Ходив у безрозмірних полотняних шароварах цілий тиждень, а в неділю одягав їх навиворіт. Спав багато, їв за шістьох косарів і випивав одним духом чи не ціле відро. Отак Гоголь прославив Диканьку, а вона його...
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Полтавська область
Пан Голова біля свого шинку
| Comments: |
