Й не здогадувався, що має дорослу дочку
Підпис відсутній
Закохалася в театрі
Перед очима стояла мама. Такою, як запам’ятала її за кілька днів до смерті. У розкішній світлій перуці, з ніжною усмішкою і холодними-холодними руками. Як Інночка (малій тоді було всього шість рочків) тулилася до неї, проводжаючи у лікарню! Тоді востаннє бачилися…
А про батька що знала? Мама ніколи про нього не розповідала. Це була заборонена тема. Інна бачила, як при цьому блищали неньчині очі і відверталася, витираючи сльозу. “Мамо, мамо, скільки ви натерпілися через нього…” – щовечора промовляла до неї у думках-молитвах і собі гірко плакала при кожному спомині.
Отак і росла круглою сиротою. Небагато знала про те далеке кохання своєї доньки Анни й Іннина бабуся. Бо навіть перед смертю дочка не відкрила матері правди і не назвала імені та прізвища чоловіка, від якого народила.
– Мама закінчила театральний інститут і деякий час працювала у Києві в одному з театрів, – розповідає Інна. – Там у неї закохався якийсь актор. Оскільки мене по батькові записали Сергіївна, то я зробила висновок, що звався він Сергієм. Бабуся лише знала з маминих слів, що їхні стосунки розвивалися якось дуже стрімко. Спершу мама приїжджала додому раз на два тижні, а потім почала пропадати у столиці по кілька місяців. Дуже схудла, аж висохла. Як гляну на фотографії тих років – боляче робиться, бо мама там, як соломинка. Хвороба її так не виморила. А десь через місяців вісім вона приїхала додому з речами і сказала, що безробітна і вагітна… Дід тоді робив у хаті мерво. Не знаю, як мама усе те витримала. Але куди мала йти? Близької родини на Волині у нас нема. Єдиний брат живе з сім’єю у далекій Англії. Мусила миритися, слухаючи, як на голову сипляться прокльони та образи. Бабця заступалася за маму, як могла, та дідова лють не знала меж.
Пристрасті охололи, коли Анна на шостому місяці вагітності почала втрачати свідомість. Якось знепритомніла у кухні, помішуючи борщ на плиті. Через кілька днів гепнулася на асфальт просто на вулиці. Її мати розрахувалася з роботи, аби бути поруч і наглядати за Анною.
Випадкове побачення з татом
Пологи пройшли без ускладнень. Інночка народилася здоровою. Дівчинка розвивалася добре, а от Анна гасла на очах. Неймовірна слабкість просто не тримала її на ногах. Якось протягнувши ще рік на імуностимулюючих краплях (Анна все списувала на психологічне виснаження та втому після пологів), врешті пішла у лікарню. Після численних обстежень їй повідомили, що має онкохворобу, яка дуже прогресує.
Батьки кинулися шукати гроші на дорогі ліки, які б продовжили життя їхній дитині. Спродали майже усе, що мали – в лікарні “залишилися” і друга квартира, і дача, і машина… Деякі медичні препарати їм передавали з-за кордону. Мати просила Анну, аби та по-дзвонила батькові маленької Іннусі й розповіла про свою біду. Може, він би чимось допоміг. Та вона навіть слухати про це не хотіла.
Після першого курсу лікування стан дочки дещо поліпшився – зникли запаморочення, з’явився апетит, аналізи стали більш-менш у нормі. Але десь через рік хворобливі симптоми почали знову про себе нагадувати. Анна пройшла другий курс лікування і вже батьки нашкребли грошей на третій, та до нього дочка не дожила.
– Той день пам’ятаю, як сьогодні, – каже Інна. – Бабуся вранці провідувала маму у лікарні і сказала, що їй трошки легше і завтра я піду разом з нею. Вона наліпила вареників. Поки я їла, бабця читала мені якусь казку. Чим вона закінчилася, так і не знаю, бо раптово пролунав дзвінок. Телефонували з лікарні, аби повідомити, що мами вже нема. Тієї ночі я спала у сусідів. Бабця з дідом дуже боялися, аби не влаштувала істерику. А я стояла у привідкритих дверях сусідської квартири і мовчки спостерігала за кожним, хто до нас заходив.
Не взяли Іннусю й на кладовище. Через багато років бабуся розповіла онуці, що з-поміж багатьох маминих друзів на похорон приїхали і колеги з київського театру. Серед них – один чоловік років тридцяти. Коли всі уже зібралися їхати на жалобний обід, він повернувся на могилку Анни і хвилин двадцять обіймав хреста. “Може, то й був твій тато…” – сказала вона онуці.
***
Коли Інні виповнилося 18, вона вирішила спробувати розшукати батька. Поїхала до Києва, знайшла той театр, а зайти всередину чомусь не наважувалася. Дочекалася, поки в обідню пору не вийшла якась жіночка. Може б, і не звернула на неї особливої уваги, якби та сама не зачепила дівчину:
– Ви когось шукаєте?
– Так, – відповіла Інна сором’язливо. – Актора на ім’я Сергій. Він працював у вашому театрі майже двадцять років тому. Мені дуже треба з ним зустрітися.
Співрозмовницю наче пересмикнуло.
– У нас є Сергій Іванович, але прийшов до нас на роботу не так давно, – буркнула. – Інших Сергіїв у нас нема й не було. Може, ти не в тому театрі шукаєш? Чи тобі не Сергій потрібен. А хто він тобі?
– Мабуть, батько… – несміливо промовила дівчина, розвернулася і пішла.
Затримайся тоді вона на якусь мить – обов’язково зустріла б його. Сергій вийшов слідом з театру й помітив дівчину, дуже схожу на його давню любов. Але окликнути не наважився, бо ж поруч стояла дружина – та сама жінка, яка щойно відпровадила Інну. Чому вона змовчала і не сказала тоді Сергію правду? Боялася. Це ж вона відбила Сергія у Анни. Спершу втерлася у довіру, а дізнавшись, що його дівчина вагітна, почала плести проти неї страшні інтриги. Невдовзі життя Анни перетворилося на пекло. Вона так і не зізналася коханому, що чекає від нього дитину, бо Сергій бачити її не хотів. Тому зникла по-англійськи, навіть не попрощавшись.
А невдовзі дівчата телефонували. Повідомили, що Анжела швидко “захомутала” Сергія – вони побралися.
Та Інна про це не знала.
Виставила з хати, як собаку
Більше дівчина батька не шукала. А він довго не здогадувався, що має дочку. Правда відкрилася лише кілька місяців тому після чергової бурхливої сварки з Анжелою. Дружина йому закинула:
– Це ти винен, що у нас немає дітей! – кричала, мов недорізана. – Якби ти вийшов тоді мене зустріти, коли я вагітною пізно поверталася від батьків, мене б не побили на вулиці грабіжники! Через тебе я втратила наше дитя й більше не змогла завагітніти! Але не тільки я розплачуюсь. А й твоя дочка. Вона виросла сиротою при живому батькові.
Сергія наче окропом ошпарило від тих слів. Він спершу подумав, що в дружини уже дах їде. Але Анжела продовжувала:
– Це вона тебе шукала кілька літ тому у театрі. Пам’ятаєш? Ти ще довго проводжав поглядом її силует. То була вона, твоя єдина дочка… – Анжела вже не мала сили кричати, вона гірко ридала. – Я тоді змовчала, бо боялася тебе втратити. А через кілька днів підняла знайомих на Волині, які дізналися про твою Анну та її сім’ю. Все сходиться. Інна народилася через півроку після того, як Анна поїхала звідси. Скоро у твоєї дочки весілля – у загсі вже лежить заява.
***
Не їхав – летів. Вже спозаранку чатував коло Інниного дому, аби побачити наречену і поговорити. А тоді таки наважився сам зайти. Двері відчинила Іннина бабуся. Вона не відразу зрозуміла, хто то прийшов, бо ж не усіх запрошених на гостину знала. Сергій сам відрекомендувався. Мабуть, чекав, що дочка кинеться йому на шию, обійме, поцілує. А вона… Інна навіть не поцікавилася, як він її розшукав. Сергій став розповідати про своє життя, та дочка не хотіла слухати цю сповідь. Обірвала на півслові й виставила за двері. Як поганого пса…
Світлана РІДНА,
Волинська область
| Comments: |
