Патріарх Кирил некоректно заявив, що в Україні є помісна церква
Охорона ні на крок не відходила від Патріарха
Роль ідеологів взяли на себе московські священики
Уже з перших, так би мовити, “пастирських проповідей” багатьом українцям стало зрозуміло, що це далеко не приїзд прочанина і навіть не візит Патріарха, а швидше представника ідеологічного відділу Кремля. Найперше, що вразило у виступах Патріарха, – тональність. Складалося враження, що говорить не духовний наставник, а генерал перед армією. А щодо його поглядів, настанов чи сподівань, то вони нічим не відрізнялися від настроїв державних російських політиків.
Не приїхати в Україну Патріарх не міг. Він добре знає, що тут оплот православної віри. І так само начуваний, що навіть у його підопічній церкві не все так гладко, як подається. Бо вже у самому середовищі ієрархів УПЦ МП є різні погляди стосовно автокефалії в Україні.
Москва у своєму стилі. Їхній Патріарх не називає себе Ро-сійським, а Московським і всія Русі, хоча жодного стосунку до Русі північні сусіди не мають. Хіба тим, що нащадок Ярослава Мудрого Юрій Довгорукий завоював суздальські землі (був одружений на доньці половецького хана і перший розпочав війни Суздальщини з Києвом, Московське князівство утворене лише 1276 року), де пізніше з великими потугами ті ж таки українці прищеплювали християнство, за що потім багато з них згинули у катівнях. Московщина століттями опиралася вірі християнській, бо, як писав відомий їхній дослідник-лексикограф Даль, там говорили: “В лесу родился – пню молился”. Проте, прибравши до рук споконвічні українські землі і духовний центр Київської Русі – Київ, московіти почали “вміло” писати історію, зробивши себе нащадками Володимира Великого, Ярослава Мудрого і т.д. Але чомусь аж ніяк не хочуть згадувати того, що століттями залежали від ординського хана, без дозволу якого навіть митрополита не могли собі призначити. Якщо Київська Русь хрещена 988 року і Софіївський собор у Києві стояв від 1037 року, то про Москву тоді й згадки не було, її заснували 1147 року. (Про те, яким підступництвом утворювався Московський патріархат, коли оголосив себе незалежним від Константинополя у 1448 році і був визнаний Ієремією ІІ лише у 1584 році). І тепер нас будуть звідти вчити віри православної! Більше того, як сказав Кирил, там падатимуть на коліна, щоб молитися за нас! Найперше їм усім треба падати на коліна і молитися за Росію, за те безбожництво, яке споконвіків процвітає у цій православній державі, а ми вже самі собі якось дамо раду. Сам патріарх Іоаким, коли стався розкол у московській церкві, заявив: “Аз, Государь, не знаю ни старые веры, ни новые, но што велять начальнице, то и готов творить и слушать их во всем”.
Ще більше вразили слова московського Патріарха про те, що брехня – від сатани і є великим гріхом. Якщо це так, то чому ж не можна відновлювати справжнє історичне минуле й історичних постатей? Це ділить Україну? Так, ділить, але від незнання правди, тобто від брехні, яка сіялася роками. Виходить, треба й далі людям брехати про те, що брехали комуністичні пропагандисти й історики: Мазепа – ворог, голодомор – помилка радянського режиму, і т.д.? Тож хай і далі Україна залишається під опікою Москви, тільки тепер уже її церкви, і вказує, яка історія нам потрібна.
Жити у розкоші й говорити про споживацтво – виглядає дивно
Але чи потрібна нам опіка такої церкви, про яку навіть відомий російський філософ Володимир Соловйов у праці “Россия и Вселенская церковь” говорив без приязні: “Наша московська церква віддала себе беззастережно на послугу державі, щоб мати від держави запоруку свого існування і пільг. Вказані в державних карних законах способи примусу та насильства – це властиво єдина зброя, якою наша церква бореться з відступництвом та іншою вірою. Крихка і сумнівна єдність нашої церкви тримається лише насильством і фальшем, що їх наша держава не лише визнає, а й сама робить. Наприклад, підробляє документи вигаданого церковного Собору або переклади документів Вселенських Соборів. Уся оборонна і наступальна діяльність нашої церкви – це су-цільне шахрайство, фальш і брехня, що чиняться безкарно, під захистом державної цензури, яка дуже пильнує, аби ніхто не відкрив тих шахрайств”.
Ну, а як розуміти слова з проповіді Кирила, яка розгромила “споживацтво”. Така тема у Святому Письмі – повчальна. Бо Ісус (пізніше й апостоли) у скромній одежі ходив пішки з учнями, а не з армією охорони, піддаючи своє життя великому ризику. На якому крутому і дорогому авто приїздив Патріарх, бачили усі. І від кого його так охороняли? Ну, а годинник на руці за 30 тисяч євро, який зараз “відмазує” його відомий протидиякон Кураєв, пояснюючи, що це подарунок – дуже “скромно”. Про те, що Почаївську лавру перетворили на виробничо-торговий центр, годі й говорити. Торгують навіть святою водою, яка б’є з джерела.
Україна має повне право, як і Грузія, Албанія, Болгарія, Греція та інші держави, мати свою Помісну церкву! Говорити, що вона тут є, маючи на увазі УПЦ, а точніше Російську православну церкву, – цинізм. Усі хочуть любити Україну, але без українців! Все виглядало б правдоподібно й пристойно, якби УПЦ проголосила себе Російською церквою в Україні і її парафіяни достойно зустрічали свого Патріарха. Боронити нам мати свою НЕЗАЛЕЖНУ Церкву, бо, бачите, її не визнає Москва і вона не благодатна – це по-християнськи? Благодать дається не Москвою, а Господом Богом, бо, як сказав Спаситель: “Один Господь, одна віра, одне хрещення, один Бог і Отець усіх, що він над усіма, і через усіх, і в усіх. А кожному з нас дана благодать у міру дару Христового”.
Те, що Москва не хоче відпустити українську церкву, зрозуміло, але важко усвідомити, що стільки українців(!) не бажають вийти з-під московського впливу. Своїм учням Ісус заповідав: “Тож ідіть і навчіть всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина, і святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів”. Якби у Москві любили Господа Бога і не прикривалися православ’ям, як прапором, то молилися б Йому тихенько і не втручалися у церковне життя інших народів. Та й не зруйнували б єдиного на своїй території (у Ногінську під Москвою) українського православного храму Київського патріархату! Бо це не за Божими заповідями.
Не дивно, що як тільки Кирил повернувся до Москви, одразу зустрівся із Президентом і відрапортував про свою поїздку та враження, нарешті називаючи речі своїми іменами: “Ми повинні, відштовхуючись від цієї спільності, зробити все, щоб, поважаючи суверенітет і беручи сформовані політичні реалії, робити все, щоб люди відчували себе близькими, єдиними і, незважаючи на приналежність до різних держав, синами і дочками Російської православної церкви”. Якщо не лишилося й сліду від Союзу, то хай залишиться “єдіная і нєдєлімая Русь”, тобто Росія. Та як скрес Союз, так і скресне Російська православна церква, яка маскується під українську, на нашій землі. Чи буде у нас Помісна українська церква? Хочеться вірити, що буде, хоча Москва чинитиме страшний опір. Та на все воля Божа.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
