Міцні руки стали йому за ноги

Ігор ЛЯЛЬКО

Як грім серед ясного неба приголомшила батьків ця новина. Та мусили взяти себе в руки: сльозами горю не зарадиш. І замість радості материнства настали для молодої матері Наталі муки безсонних ночей: де шукати порятунок для своєї кровиночки? Але митарства по медичних закладах та світилах і дві операції у ранньому віці результатів не дали – ноги не розправлялися. Порадили не мучити марно дитя, а краще підтримувати та розвивати наявні фізичні можливості хлопчика. 
Батьки робили для сина усе, що могли, сприйнявши дійсність такою, як вона є. У затишній атмосфері любові та уваги, самопожертви і витримки ріс Ігор мужнім та мудрим хлопчиком. Проте не дмухали на нього без міри, відкинули геть метод заборон та пересторог на зразок: “Та цього тобі не можна робити, у тебе ж хворі ніжки!” А навпаки, старалися, щоб син без обмежень вчився всьому, що можуть його здорові однолітки.
З двох рочків хлопчик осідлав свій перший велосипед. І відтоді їх у нього було багато: триколісного замінив дитячий двоколісний, згодом підлітковий, а потім пішли дорослі. Завдяки цьому транспортному засобу він долав простір і розширював межі пізнання світу – “виходив” на вулицю, виїжджав у село і за його околиці. Гасав із ровесниками на рівних, хоча, по суті, рухалися колеса тільки завдяки тому, що підсобляв руками. Правою, дужчою, ногою тис на педаль, а зліва – тисла ліва рука…
Сельчани здивовано кидали йому услід: “Який же він інвалід, якщо на велосипеді їздить?!”. 
Як прийшов час йти до школи, матуся пішла разом із сином: він – до першого класу, а вона – працювати прибиральницею, щоб бути завжди поруч. Хлопчик вчився добре. Отримував не нижче четвірок за колишньою п’ятибальною системою. Дуже любив математику та українську мову і літературу. Щоправда, здобувши початкову освіту за партою, опановував далі шкільну програму вдома. І у 2006 році відсвяткував зі своїми ровесниками випускний.

«Мрію збудувати літню кухню»

По закінченню школи Ігор не скорився долі, яка не пророкувала його майбутньому жодних перспектив. Бо збагнув найважливішу істину – за майбутнє і перспективу треба боротися. Тим паче, що мав під боком яскравий приклад 50-річного Петра Бориса, теж інваліда, який досконало оволодів технікою, займається комп’ютерами. Надумав і собі, навіть поїхав до Києва на комп’ютерні курси. От тільки жаль, що вони не були розраховані на таких, як він. 
Ігор не тільки успішно опанував комп’ютер, а й захотів сісти за кермо автомобіля. Дідусь Іван подарував онуку свого “Москвича”. І хоча вердикт районного лікаря був строгим: “Такі люди не можуть водити машину!”, парубок не здався. Батьки підтримали його рішення їхати до Луцька на спеціальні курси водіння для інвалідів при автошколі. І він справився!
– Свого “Москвича” ти переробив на ручне керування? – запитую у симпатичного співрозмовника. 
– Не зовсім. Я і газую, і гальмую сам міцнішою правою ногою. От тільки переключати швидкості важче. Потрібен спеціальний автомобіль з ручним керуванням. Але його не дочекатися, бо я на черзі аж 1900-ий. А виділяють у рік всього по декілька машин. 
Поки що хлопець далеко не виїжджає, лишень у сусідні села, на дамбу та на природу у своєму районі. Звісно, з друзями. Машину свою береже. Має вроджений хист до техніки. Кожну деталь може перебрати і скласти сам. Трохи навчив його дідусь, трохи – на курсах, і багато чого осягнув самотужки, читаючи спеціальну літературу.
Подвір’я у Ляльків вирізняється в Поромові білими лебедями та клумбами-ромашками. Виявляється, дизайн – то справа рук Ігоря. Каже: “Ми зробили усе це з мамою”. І пояснює секрет, як зі старих покришок та трубчастих (як від душу) гнучких шлангів можна змайструвати справжнісіньких лебедів, пофарбувавши вирізані фігурно скати білою фарбою. 
На здивування, як усе йому так легко вдається, відповідає: “Я ніколи не відчував своєї ущербності. Якщо дуже захотіти, усе можна зробити. Мрію ще збудувати більшу літню кухню”.
Звісно, зробити це з майстром, у якості помічника та підсобника. Хлопець каже, що вміє класти цеглу і штукатурити. Він багато чого уміє. І за все береться, тим паче, зараз, коли у батька через професійне захворювання (далися ж бо взнаки роки, проведені під землею у лаві) відмовляють ноги. У день нашого приїзду гірник Олександр Лялько саме проходив обстеження у Луцьку. 
А вдома господарювали Ігор та менша його сестричка Богданка. Молодий ґазда перепрошує, що треба відлучитися – дати розпорядження, бо ген у полі комбайн косить їхню нивку. Щоб побачити ці міні-жнива, ледве встигаємо із фотокореспондентом за Ігорем: так прудко поспішає він до жниварів, підсобляючи ходьбі пальцями рук. Ось уже нивка скошена і зерно сяє золотом у сонячному промінні на тенті. Виручив Ляльків батько Ігоревого друга Романа. 
Розмов про мужність хлопець не любить, привілеїв для себе не шукає. Він просто живе, як усі. А мужність ця і сила духу від мами й тата. Прикро, що поруч з численними номінаціями, як-от “Гордість України”, “Мати-героїня” та іншими, немає номінації безмежної материнської любові і самопожертви для таких, як Наталія Іванівна, матерів. Адже то вона загартувала сина і вселила у його серце віру, що людині все під силу, якщо забути про вроджену неповносправність, а жити повноцінно, як усі.
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•