{mosimage}Є справи, і їх більшість, за які беруться мало не усі, хто хоче займатися власним бізнесом, незалежно від наявності вміння чи знань, необхідних для цього. Потрібні ази науки осягаються разом з отриманням прибутків. Неординарні підприємці, які в основному займаються справою для душі, сподіваючись згодом мати з того ще й матеріальну користь, зустрічаються рідко. Вікторія Колесник з Горохова саме з розряду таких. Вона обрала для себе незвичне заняття – розводить і доглядає поні. Раніше цих мініатюрних коників можна було побачити хіба що у цирку. А от лучани завдяки пані Вікторії вже деякий час у неділю й свята катають на них своїх дітлахів. Таку забаву вона тепер пропонує й дітям інших регіонів.Коників називають іменем тата і мами
Не дивно, що на цій винятковій фермі, що у селі Цегів (за три кілометри від Горохова) завжди є діти. Вони не лише полюбляють кататися на поні, а й із задоволенням допомагають тьоті Віті.
– Догляд за тваринами насамперед привчає дітей турбуватися про своїх ближніх, а це дуже важлива риса для людини, – переконана пані Вікторія. – Багато місцевих дітей сюди приходять змалечку, тому вже знають, як до коника підійти, де його почухати чи погладити. Коли тварини нагодовані й доглянуті, тоді беруть вуздечки і катаються на них. Спочатку діти їздять під наглядом, та як тільки відчують, що контролюють коника, просяться кудись далі від ферми. Саме на природі їм найкраще вчитися. Це для них і невимушений спорт, і розвага. Пізніше з таких дітей виходять прекрасні вершники.
Місцева дітвора навіть не уявляє тепер своє село без поні. Вони пам’ятають, як тут з’явилася перша Запонка. (До речі, назви їм дають від імен тата і мами. Для прикладу Шарм має назву від імені мами – Шакіра, а тата – Рем). А тепер у кожного з тих, хто сюди бігає, є свій улюблений коник. Діти не лише на них катаються, а ще й разом з тьотею Вітою організовують різні ігри, естафети. І дуже сумують, якщо дізнаються, що на того чи іншого коника є покупець. Навіть наперед запитують: “А мого не продасте?”
Верхова їзда – не просто модне захоплення, це насамперед здоров’я. Особливо воно корисне для дітей, хворих на церебральний параліч. Саме на цьому найбільше наголошує Вікторія Колесник:
– На Заході є спеціалізовані ферми, так звані поні-клуби, де дозволяється займатися із трирічного віку. По-перше, дитина, сідаючи на коня, самостверджується. По-друге, у неї виробляється правильна осанка, бо в цей час працює кожен м’яз. Така лікувальна фізкультура дуже корисна й для здорових діток.
Хоч мініатюрні, але дуже сильні
– А чи не планували створити поні-клуб на зразок західноєвропейських? – цікавлюся у пані Вікторії.
– Планувати планувала, але земля дорога, а треба декілька гектарів. І такі клуби більше потрібні міським дітям, у яких менше фізичних навантажень. Якби у Луцьку, та й в інших містах, були такі кінно-спортивні школи, вони б себе виправдали.
Утримання поні – справа не з легких, а ще вона надто відповідальна. Незалежно від того, погода чи негода, свято чи будень, за тваринами потрібен хороший догляд. Вікторія Колесник щоденно їде з Горохова на свою ферму (орендує у місцевому господарстві), бо взявшись за справу, інакше бути не може. Як кожну тваринку, поні треба погодувати, напоїти, вичистити, якихось припнути на леваді (щоб не забігали в городи), якихось у кошару загнати, коли тепло, викупати на ставку. Чистять їх щоранку пилососом і щіткою. Поні походять з холодних Шетлендських і Оркнейських островів, де з океану дують пронизливі вітри, тому у них густа шерсть, а ще є підшерсток, на який виділяється жир, утворюючи жмутки. Це оберігає тварин від холоду, та в цивілізованих умовах потребує неабиякого догляду. Маленькі коні добре відчувають дітей, тому з ними покірні та слухняні. Але, незважаючи на мініатюрні габарити, дуже сильні. Відносно до свого росту – найміцніші з родини конячих і, до того ж, довгожителі, їхній вік сягає 35 років. В Естонії та на Заході їх навіть запрягають і використовують у сільському господарстві. В Аргентині вивели породу для розваг і циркової роботи.
Про своїх підопічних Вікторія Колесник може розповідати довго, а головне – з любов’ю. Вона не просто підприємець-любитель, а спеціаліст за фахом. Її дитинство, як сама сказала, пройшло на фермі, бо тато працював у Мар’янівці в бурякорадгоспі, до якого входила й відома кінна ферма у селі Борочиче. А тоді там працювали спеціалісти, які закінчили московську “тимірязівку”, були й майстри спорту міжнародного класу. Тому Вікторія після школи теж обрала цей фах, поступивши у Київську сільгоспакадемію. Закінчивши її, повернулася у рідне господарство, та згодом часи змінилися, і вона вирішила займатися своєю справою. У 2004 році з’явилася ідея вирощувати поні.
– Раніше, подорожуючи Україною, звертала увагу: а що у нас пропонують для дітей у вихідні? Тоді й з’явилася ідея, чому б не вивозити коней у місто (їх тоді у мене було два). Тепер з ними на спеціально обладнаному бусі їздимо по всій Західній Україні. Втілити усі задуми поки що не виходить, бо справа ця витратна. Зараз поні уже продаємо. Хто може дозволити собі такого коника? Найперше той, хто має місце для випасу, прогулянок. Купують і ті, хто займається зеленим туризмом. Діти на такому відпочинку запам’ятовують про коника все, і у них після цього залишаються незабутні враження. Для луцької дітвори уже стало нормою кататися на цих тваринах, знають їх по кличках. А раніше, коли тільки з’являлися у місті, то чули: “Яке гарне, пелехате! Ой, воно живе!”
Ці коники цікаві не лише дітям, навіть дорослий біля них добрішає і світлішає. Їх хочеться почухати, погладити, принаймні скільки дивишся на поні, стільки й усміхаєшся.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
Comments: |