Не витримало серце Петра Пастушака боротьби за свою правоту і гідність
Петро ПАСТУШАК
Довго думав, вагався, перш ніж взятися за перо, щоб розповісти про драматичні останні дні життя і несподівану смерть свого колеги, товариша. Чи варто ворушити цю неприємну, далеко не в усьому зрозумілу історію. Петра вже ж не піднімеш? Але й мовчати теж не можу, не маю права. Хоч уже нічого не зміниш, та треба захистити чесне ім’я людини, яка так дорого заплатила за свою правоту.
Сам я родом з Рожищенського району. Тут, у місцевій газеті, робив перші кроки у журналістиці. Був сількором, деякий час працював у цій же районці. Усіх прекрасно знаю. Коли на початку цього століття Пастушака призначили редактором і він звернувся до мене по допомогу, звичайно, виручив. “Наш край” верстався на нашому редакційному видавничому комплексі. До речі, з приходом нового редактора газета помітно ожила, стала значно кращою. Відчутно зріс тираж.
На превеликий жаль, останнім часом атмосфера у колективі значно погіршилася. Згодом переросла у відкриту конфронтацію між частиною колективу і редактором. Очевидно, немає потреби сьогодні шукати, хто більше винен, хто менше. Тільки ж під “турботливим” оком, а точніше, під головуванням аж двох голів – співзасновників адміністрації та райради панів Войтовича та Музики – провели швиденько збори і висловили Петру Пастушаку недовіру. Причому з багатьма порушеннями. Висунувши при цьому надумані, дріб’язкові звинувачення.
Через кілька днів скликали позачергову сесію з приводу цього єдиного питання. Уявляєте, уже всі проблеми в районі вирішено, залишилася одна-однісінька, найголовніша – вигнати редактора з роботи, заодно свого колегу-депутата. І тоді одразу всім жителям Рожищенського району стане добре на світі жити.
До речі, якщо ви думаєте, що хоч один депутат встав чи підняв руку проти, то ви глибоко помиляєтеся. Поголовний одобрямс. Не беруся стверджувати, що депутатський корпус хтось опрацював, не маю фактів. Тільки ж усе це попахує до болю знайомим нафталіном давно минулих часів, коли правила єдина непогрішна партія. І тут очевидно постаралася якась всемогутня сила. Це ж треба, щоб навіть із “славних” нашоукраїнців, у рядах яких був депутат Пастушак, жоден не розтулив писка.
Вершина цинізму і злоби
Після цієї розправи, не боюся вжити цього слова, за свого колегу вступилися журналісти. Неозброєним оком було видно: над редактором вчинили розправу. Бо якби хотіли вирішити конфлікт у колективі мирним шляхом, то місцеві найвищі голови знайшли б для цього шляхи і засоби.
У газеті “Волинь-нова” виступив голова Волинської обласної орга-нізації Національної спілки журналістів Михайло Савчак і прямо назвав речі своїми іменами. Я й собі намагався втрутитися, щоб якось розрядити обстановку. Подзвонив у редакцію, поговорив з працівниками, просив помиритися. Звернув увагу колег, що Пастушак захворів. Як же мені було прикро почути у відповідь, що він прикидається, щоб його пожаліли. У той час у Петра був передінфарктний стан.
Тоді я спробував через “Волинь” у максимально толерантній формі, розважливо, спокійно обговорити проблему. Публікація так і називалася: “А може б, ліпше без війни та ворогів?”. У відповідь одержав різкий лист від працівників редакції. У ньому було стільки злоби, ненависті, зневаги до свого колишнього редактора і до мене, що аж зашкалювало. Виявляється, у мене й рило в пушку і що в такий спосіб я хочу пропіаритись. Мовчу про “компліменти”, адресовані своєму колишньому шефу. Це величезне відрисько бруду. Де ж взялася ця ненависть скажіть на милість? Кожне слово дихало вогнем, ладним спопелити.
Яскравий зразок безпардонності, цинізму, зверхності, грубості закінчувався ще й згадкою про Бога. До чого ж можна дійти у своїй озлобленості, бажанні знайти собі ворога! Я був просто шокований. Спочатку свербіла рука гостро відповісти, та вчасно стримався. Слава Богу, вистачило розуму. Запитується: навіщо займатися самоїдством, гризти одне одного?
Тим часом напруга зростала. Петро Пастушак подав заяву у Рожищенський районний суд для встановлення справедливості. Засідання довго відкладалося. А потім здогадуєтеся, яке рішення прийняв суд? Правильно, відхилив заяву. Це ж наш найсправедливіший у світі суд! Апеляційний повернув назад на розгляд. Засідання мало відбутися минулого понеділка. Оскільки позивача немає в живих, справу закрито. Немає людини, немає проблеми.
Ні, є. Багато хотілося б поставити питань тим, хто якимось чином причетний до цієї печальної історії. Наприклад, якщо вже так сталося, що місцеве керівництво не змогло розрулити ситуацію у колективі, то чи не можна було запропонувати редактору підходящої посади? Тим більше, що раніше він довгий час працював у райдержадміністрації. А взагалі, чи не ліпше було загасити конфлікт у зародку? Якби ж то була у когось охота це зробити. Можна ще довго роздумувати: чому, нащо, якщо, якби? Та все це нічого не змінить. Як і те, чи варто сьогодні когось у чомусь звинувачувати, докоряти. Петро боровся за свою гідність, важко переживав удар долі, і серце не витримало.
Людина пішла з цього світу ні за що і ні на що. Хто, хто у цьому винен? Питання риторичне. Наприклад, ми, друзі, колеги, принаймні зробили далеко не все, щоб захистити Пастушака.
І наостанок. Сталося горе, велика біда. На жаль, жоден працівник редакції так і не насмілився прийти на похорон, не вклонився тілу свого колишнього редактора, не попросив бодай подумки у покійного прощення. Не по-людськи це, не по-християнськи. Негусто було й колег-депутатів. А проводжати в останню путь Петра Пастушака прийшло дуже багато людей. Бо він був добрим, щирим, порядним. Його любили, поважали. Вічна йому пам’ять.
Євген ХОТИМЧУК
| Comments: |
