Травматолог з… Палестини
Алаа ЕЛЬХАДДАД
Студентська любов «заманила» іноземця в село
Алаа поїхав з Палестини в Україну за дипломом. Не приховує – медична освіта у нашій державі обходиться його землякам значно дешевше, ніж в інших країнах світу. Та з жалем додає, що і заробітна плата наших лікарів пасе задніх. Порівнює: якщо у Палестині травматолог-початківець отримує на місяць від 1000 доларів, то у нас йому такі гроші навіть і не сняться.
– Мені медицина подобалася з дитинства, – розповідає Алаа Ельхаддад. – У нашій родині є лікарі. Дядько – стоматолог, навчався у Єгипті, двоюрідний брат – хірург, закінчив медичний інститут у Чернівцях. І я вирішив навчатися в Україні.
У студентські роки і зародилося кохання, яке змусило залишитися палестинського парубка тут. Зоя в той час навчалася в педагогічному університеті у Чернівцях (за фахом вона – дитячий психолог). Познайомилися, зустрівшись у місті. Це було у 1998-му, а через три роки вони побралися. Мабуть, не одна подружка відмовляла дівчину від такого кроку, адже у мусульман – свої закони. Та Зоя слухалася свого серця.
– А як рідні вашої дружини зустріли звістку, що вона йде заміж за іноземця? – цікавлюся.
– Її батьки – дуже приємні люди, – каже Алаа. – Жодного разу не відчув до себе ворожого ставлення. Ми добре ладнаємо.
Зоя – з Калинівського району Вінницької області. Отримавши дипломи, молодята переїхали жити до її батьків у село. Скільки там було для зятя екзотики! Найперше – свині, яких наречений раніше ніколи “вживу” не бачив. Нині добре знає, як за цими тваринами доглядати. І хоч віра не дозволяє йому споживати свинину (чого він свято дотримується), не цурається допомогти тещі у хліві. А ще Алаа навчився садити картоплю і городину. Можливо, сільська праця не дуже до душі палестинцю, та чоловік допомагає родині коханої. У свята він готує сім’ї свої національні страви (зізнається, що найдужче дружині припав до душі його плов – туди додає за рецептом і смажену картоплю, і баклажани, і цвітну капусту). З української кухні він любить смакувати борщем, варениками та дерунами.
Доньку не пускають у татову країну
– А на свою батьківщину навідуєтеся? – запитую.
– Був, звичайно, – не кривить душею. – Після здобуття в Україні освіти я майже рік жив у Палестині. Вдома досклав іспити, аби підтвердити диплом. У нас закриті кордони. Я здавав документи, аби дружині дали дозвіл до мене приїхати, але відмовили. В той час народилася донька. Постав вибір: залишатися тут назавжди без Зої і дитини чи повертатися до них. Я довго не роздумував, і невдовзі вже був в Україні.
Чи правильно зробив? Не один спитає. А він переконаний: правильно, бо дитині потрібна і мама, і тато. І хоч сім’ї досить сутужно, вони вміють радіти життю. Не приховує, що мріють про власне житло, але сьогодні спромогтися придбати квартиру чи хатину за зароблені у нашій державі кошти для них нереально.
Доні Амалії вже шість рочків. Про татову батьківщину вона може багато розповісти, хоч ніколи там не була. А ще дівчинка знає кілька арабських слів, які інколи використовує у своєму лексиконі. Щодо віри, то батьки чекають повноліття дитини, аби вона визначилася сама.
Два роки тому у районній лікарні в Калинівці звільнилося місце травматолога. Посаду запропонували Ельхаддаду, і він погодився. Аби Алаа був ближче до пацієнтів (бо ж усяке трапляється), сім’я вирішила перебратися із села у райцентр, де нині наймає житло. А випадки дійсно бувають усякі. Нещодавно лікував 11-річного хлопчика, на якого впав мурований стовп від паркана – дитя отримало перелом таза. У день, коли ми зустрічалися, Алаа разом із завідувачем відділення оперував чоловіка, який мав складний перелом ключиці. Зізнається, що не усіх пацієнтів вдається врятувати. Жаль бере, коли привозять людей з місць аварій з травматичними ампутаціями, а лікар безсилий у боротьбі за їхнє життя.
Робота змусила травматолога-палестинця не тільки призвичаїтися до старої апаратури, яка працює у наших районних лікарнях (він навіть порівнювати з технікою іноземних клінік не хоче), а й виштудіювати українську мову.
– В інституті ми навчалися російською, – розповідає. – А на роботі усю документацію потрібно заповнювати державною мовою. Та й люди тут розмовляють українською. Як не вивчити? Тепер і вдома ми спілкуємося тільки так.
Наталія КРАВЧУК,
Вінницька область
Фото автора
| Comments: |
