Поки вагітна дружина чекала на лавочці, чоловік бігав до коханки
– Валюшо, зачекай мене тут, я швиденько, – сказав Михайло і помчав у під’їзд.
А вона залишилася сидіти на лавочці, вкотре роздумуючи, що ж тут за товариш живе, з яким чоловік соромиться її познайомити. Так, вона розпливлася під час вагітності, але ж не на стільки, щоб боятися показати її людям. Та й їхнє військове містечко не таке уже й велике, майже всі одне одного знають. Треба буде розпитати у знайомих. Ого, вже півгодини пролетіло, а чоловіка все ще нема. Думки крутились навколо одного – ну, чому він так? За що? Що б вона не зробила – завжди невдоволений, завжди знайде чим дорікнути. А можливо, вона поспішила з тим заміжжям?
Із сільської дівчини – в офіцерші
Валюша була невисокого зросту, повненька, але така гарна з личка – хоч воду пий. Та ще й характером Бог обдарував – щедра та щира, веселунка, яких пошукати. Ніхто ніколи не називав її Валя, лише – Валюша. Хлопці із села просто сохли за нею, та вона нікому нічого не обіцяла. А тут якраз з’явився чорночубий високий красень-вояка Михайло... Гарно так залицявся, та найголовніше, що за два місяці їхню частину відправляли за кордон на кілька років. Ой, мамцю моя рідна, для сільської дівчини відкривався справжній рай! Вирватися зі свого села, з тої совдепії, побачити світу, інше життя! Оце, напевно, й вирішило її долю. Відгуляли весілля, та й поїхала молода дружинонька за кордон, не знаючи добре ні свого чоловіка, ні того, що у неї попереду. А чекало її військове містечко закритого типу і звичайні будні, як і у всіх дружин військових…
– А ось і я, – вискочив з під’їзду чоловік, веселий та розпашілий. – Ну чого розсілася? Вставай, нам ще ж погуляти треба.
Валя поспіхом підвелася. Ось так завжди. Так вони “гуляють” чи не щовечора, якщо Михайло не в наряді. Старалася не відставати від чоловіка, щоб знову не роздратувати його, хоча уже їй важко – восьмий місяць все-таки...
Поки обживалися, наводили лад у своїй кімнатині, знайомилися з гарнізоном, Валюша не звертала уваги на різкість чоловіка, думала – то з дороги, з нервів, минеться. Та не миналося. Чим далі, тим дратівливішим ставав. Займали час та думки і домашні клопоти, а трохи згодом – двоє діток, які теж не давали їй сумувати.
Пройшов час, і Валя вже знала, що то за під’їзд був і до кого поспішав її чоловік. Навіть бачила її. Якось зайшла до магазину із сусідкою, а та, добра душа, одразу й штурхнула ліктем: “Он, дивись, яка у твого краля”. Роздивилася: висока струнка білявка, повна їй, Валюші, протилежність. А коханка, відчувши на собі пильний погляд, повернулась і, глузливо скривившись, попливла до виходу. Вона ж то точно знала, хто так пильно дивиться їй у спину... Валюшу мов у жар кинуло, не могла зрушити з місця, а душу пропікав той зневажливий погляд. Навіть забула, чого прийшла до того магазину, так і посунула додому, не помічаючи нічого навколо. І чекала, і боялась тої миті, коли Михайло повернеться з роботи. А він влетів на кухню розпашілий та задоволений, але побачивши дружину, одразу спохмурнів:
– Що тобі знову не так? Чим незадоволена?
Жінка поглянула йому просто у вічі:
– Я бачила її сьогодні.
– Кого? Кого ти бачила? Що ти видумаєш? Чіпляєшся до мене, щоб від своїх хахалів увагу відвести? – вищав, ледь піна з рота не летіла, а згодом заходився “вчити розуму” кулаками...
«Мамо, тобі заміж не можна…»
Це все повторювалось знову і знову, як в поганому фільмі. Вже не мала сили плакати, а діти, як вовченята, ховалися по кутках, коли тато кричав на маму.
Терпіла. Навіть коли повернулися на батьківщину, посоромилася розповісти батькам про чоловікові зради. Згодом сім’я отримала нову квартиру. Валя влаштувалась на роботу, часто їздила в село до батьків. Михайло ж багато часу проводив на службі та у нарядах. Їй навіть здавалося, що життя налагоджується. Аж поки не повернулася з дітьми із села і застала на кухні неприбраний стіл, на якому залишки їжі та дві склянки. На одній з них був відбиток губної помади. Звичайно, Михайло довго відбріхувався, розказував якісь байки, просив пробачення, і Валя знову змусила себе повірити йому. Але все частіше очі самі знаходили нові болючі докази зради, а чоловік ставав все нестерпнішим. І найобразливішим було те, що він сам ревнував її! Не раз ходила на роботу із синцями. Спочатку вигадувала якісь пояснення, але після того, як Михайло кілька разів приїжджав на її роботу у нічну зміну і, як розлючений змій, бігав по цеху, шукаючи примарного коханця, вже нічого й нікому не потрібно було казати.
Що стало останньою краплею – не так уже й важливо, але вона нарешті прийняла рішення: подаю на розлучення! Ой, бачив би хтось отой цирк з паданням на коліна і сльозливими запевненнями у вічному коханні. Якби це було вперше чи вдесяте, можливо, знову б пробачила.
Як не дивно, “згорьований” від такого удару чоловік одразу ж переїхав у сусіднє містечко на квартиру до своєї коханки. А от Валя залишилася сама з дітьми. Як тільки вона не старалася, аби їх було чим нагодувати та у що одягти.
У неї були чоловіки, які пропонували їй вийти заміж, прийняти її дітей та спробувати стати щасливою, та Валюша не погоджувалася. Правда, одного разу таки запитала у дітей:
– А от якби я вийшла заміж, щоб ви сказали?
– Ні! Тобі не можна! Ти нас не любиш!
На очі їй набігли сльози від дитячої жорстокості:
– Але ж ваш тато одружився знову?
– А йому можна! – відрізали діти.
Більше вона про це не питала. Та й заміж її вже не кликали. Залишились у житті Валі тільки діти, робота, батьки у селі та кляті городи, на яких підірвала своє здоров’я.
Але й тепер жінка залишається невиправною оптимісткою та бажаною гостею у будь-якій компанії. І все ще вірить у свою казку – у те, що буде щасливою.
Марія СТЕПАНЮК
| Comments: |
