Минає рік вже п’ятдесятий, як я не промовляю слово «тату»
Крайній справа Яків ХОТИМЧУК
«Прощай, білий світе…»
Тоді мені не було ще й восьми, брату Володі минув десятий рік. Скільки себе пам’ятаю, батько завжди хворів. Його мучив туберкульоз, діставали й інші болячки. Мати постійно возила по лікарнях. І того ранку послала нас на бригаду по коней. Досі дивуюся, як ми в такому віці могли їх запрягти. Та, як мовиться, біда всього навчить…
Поклали у драбиняки пахучого сіна, мати застелила рядном і вивела батька з хати, щоб везти у лікарню. Він, бідний, довго намагався влізти на воза, обливався потом, проте нічого не виходило. Нарешті здався. Гірко схилив голову і тихо сказав чи то матері, чи сам собі: “Нікуди я вже не поїду”. Тоді вона застелила на лавках під бузком, і він приліг у холодочку. Ми ж завели коней назад на бригаду і полізли на черешні, що росли над дорогою.
Під обід тривожний материн голос вмить зігнав нас звідти:
– Хлопці, йдіть сюди, батькові погано!
Він уже лежав на ліжку в кімнаті. Побачив нас, спробував усміхнутися, та вийшла бо-лісна гримаса. Погладив Володину руку, глянув у відчинене вікно. Звідти долинав веселий пташиний спів, проміння сонечка пробивалося крізь листя груші.
– Прощай, білий світе, прощайте, дітки. Фанасько, гляди хло…
Слово обірвалося і захололо на вустах. Батько до останньої миті зберігав світлий розум, очевидно, відчував прихід смерті. Мабуть, це дуже страшно.
Мати відчайдушно розстібнула йому сорочку, стала злякано кричати:
– Якове, що ти таке говориш, що ти собі надумав…
Підстреленою птахою билася на його грудях, ридала: ніяк не хотіла вірити, що батька вже немає на цьому світі. Його душа покинула нас.
Ми й собі з братом злякано кричали, заливалися слізьми. Прибігла сільська медичка Люба, яка жила за кілька хат від нас. Та її допомога була вже не потрібна.
Не знаю, чому Люба забрала мене до себе додому. Може, щоб якось розрадити, втішити. Я у них пробув з півдня, боявся повертатися додому. Щоб не побачити мертвого батька. Сидів на моріжку, і раптом у мою дитячу голову блискавкою вдарила зовсім доросла думка: “Але ж батько вже не оживе, хоч скільки б я не ховався. Нічого не зміниться”. До мене дійшла жахлива реальність. І в сльозах поза городами мовчки поплентався додому.
До речі, дні смерті і похорон пам’ятаю до найменших подробиць й донині. Наприклад, навіть те, які дядьки несли батькову труну. Страшне потрясіння відклалося у дитячій пам’яті навічно.
Дорога любові
Коли росли троє моїх старших синів, завжди намагався з ними розмовляти на рівних. Розтлумачував усе, переконував. Рідко сварив. Тим більше, нині – свого любимчика Олежика. Проте коли не стримувався і міг ляснути нижче спини, то потім дуже мучився і жалів, що так вчинив. Мабуть, тому, що ніколи мене не бив батько. Бо його вже з моїх маленьких літ не було на світі. І він залишився у пам’яті добрим. Бо коли ми з братом якогось збитка втнемо і мати біжить з рушником, щоб всипати під перше число, батько розставляв руки, як квочка крила, і нас захищав. Звичайно, тоді діставалося і йому.
А ще він був дуже мужньою людиною. Чому? Пригадую такий випадок. Зимою того ж року він лежав у лікарні в Луцьку. Заходили свята, дуже заскучив за нами. Випросив, вимолив, щоб його виписали. Від траси Луцьк–Ковель до села ще три кілометри. А надворі була хурделиця. І батько такий хворий прямо з лікарняного ліжка пішов проти вітру у жорстоку заметіль. Падав, піднімався. Величезна любов до нас йому давала сили...
Річ у тім, що з першою дружиною у батька не було дітей. Він одружився вдруге з моєю мамою. Наша старша сестричка Ліда померла в чотири рочки. І тут ми з братом з’явилися, такі бажані, такі жадані на схилі літ.
…Біля самого села якийсь дядько батькові допоміг. Одним словом, він попав у хату напівживим. Мати ледь його врятувала. Хворів після того місяців зо два. Зате побачив своїх дорогих і любимих синів. На жаль, той похід остаточно підірвав батькове здоров’я.
Тією ж самою дорогою і також взимку мені довелося йти з моїм найстаршим сином Вовою, коли йому було років шість. Він пос-тійно хникав, просився на руки, бо морозець щипав за носа та вітерець висвистував. І тоді я розповів йому про діда, як він змагався з хуртовиною і як йому було трудно. Моя дитина примовкла і більше не нюняла.
«Я розказав би Вам, тату…»
Пам’ять знову приносить осколочки згадок далеких дитячих літ, коли ще батько жив. Він розказував нам казки, різні історії. Особливо про коней. Тому й навколо них часто точилися балачки.
– Ото колгосп колись розкидається, – любив фантазувати батько, – ми заберемо собі Лисого та Мишигона і будемо хазяйнувати. Орати своє поле. Женьо поведе коней, а Володя стане у борозну за плугом.
– А я тоже хочу орати, – кричав собі.
– І ти будеш, – погоджувався батько, хитро усміхаючись.
Розповідали, що він був добрим хазяїном. Його навіть записали в куркулі, бо хата була під бляхою. Значить, треба розкуркулити. Розібрали і перевезли у колгосп клуню. Зрозуміло, що батькові боліла душа за нажитим добром.
Але хто міг тоді, у ті далекі п’ятдесяті, подумати, що колись колгоспи справді розваляться. Тодішні батькові розповіді звучали, як нездійсненні казки. А тепер у навколишніх селах справді колгоспи загнулися, у нашій Рудці-Козинській він теж ледве-ледве дихає.
Якби сталося чудо і могли б Ви, тату, глянути на сьогоднішній день, то побачили б, як славно хазяйнує Ваш старший син Володя. Ви ремонтували колгоспні шлеї, а він – інженер. І не Лисий у нього сьогодні на подвір’ї, а три трактори, вантажна машина, три легкові, повно різної техніки.
А ще кращий господар за Володю його син, а Ваш онук Микола. Той став справжнім фермером. Тримає свиней, шість гектарів землі обробляє. А яку хатиську збудувала Ваша внучка Надя! Вчителює і теж займається хазяйством. Любить землю, не лінується працювати.
А ще я розповів би про свій виводок. Тату, Ви маєте аж трьох онуків-журналістів. Ото, мабуть, гордилися б! Може, і четвертий ним буде, бо дуже любить фантазувати у своїх неповних п’ять літ.
Не підвели ми Вас, тату, хоч як було трудно. Бідували начорно. Та вибилися в люди. Бо мати в нас була золота.
Насамкінець
Тату, тату, тату… Яке ж прекрасне і солодке слово! Хоч, мабуть, не всі можуть оцінити це. Мої вуста не промовляють його вже півстоліття. А так хотілося не раз: коли було трудно і коли щастя переповнювало серце. Хоч давним-давно вже сам став батьком, і до пенсії близько. Як же щемить серце! Бо не зазнало воно батьківської ласки і тепла. Здається, хай би нагримав та навіть тріснув, але й пожалів би, пригорнув та захистив у важку хвилину. І я ще і ще раз переконуюся, як же нам, сиротам, котрі росли і ростуть без батька, нелегко на цьому світі довелося. Які ж ми обділені долею. І в мільйон разів болючіше, коли живі татусі кидають своїх синів та дочок. Ніколи і ні у кого до останніх днів сирітські рани не заживають.
Євген ХОТИМЧУК
| Comments: |
