Сватання
Вже після армії знову поїхав у Казахстан, але довго там не пробув. “Поїду додому жінку шукати”, – сказав друзям, і подався у Ярмолинецький район до своєї тітки, яка вже давно підшукала йому наречену.
Йдучи повз сусідську хату, почув: “Он той хлопець пішов, який мені листа написав”. А він дійсно писав незнайомці: “Як приїду, напевно, одружуся”.
– Але увечері тітці приносить молоко дівчина, та така гарна, що мені аж дух забило, – розповідає Петро Іванович. – Тоді ще подумав: “Ой, а я до іншої приїхав свататися...”
Не знав, що перед ним саме та дівчина! Взяв за руку й каже: “Назавжди залишаєшся зі мною”. Вона почала викручуватися: “Та ну, у мене є хлопець”. “То нехай собі буде”, – відповів.
Прийшли до неї додому, а мама як побачила Петра, аж за голову взялася: “Боже, який здоровий (Ганя була йому по пояс – авт.), що це має бути?” Петро їй: “Мамо, хочете, благословіть зараз, а ні – то як хочете”.
Дівчина була дуже гарна, тому здаватися не збирався. Це було 1 травня, а третього пішли до розпису. Прийшов, а мама Ганни як його побачила, замахала руками: “Йди звідси, я ж казала – у неї є хлопець”. На що він лише засміявся: “Що Ви таке кажете, який хлопець…”
А дівчина погодилася.
– Таке, як зі мною, рідко буває, – каже Ганна Іванівна. – У мене був хлопець, ми вже готувалися до весілля. Але він почав пліткувати про мене по селу, і тоді я вирішила: “За першого стрічного піду, хто запропонує”. І тут – Петро. “Поїдеш, – питає, – зі мною в Казахстан?” Кажу: “Поїду”. До речі, він мені одразу сподобався.
«Я знала, що це лише моя біда…»
...Розписалися, зробили вечірку і невдовзі вже були на цілині. Там молодятам дали квартиру – і почалося спільне життя.
Однак коли почалася “заварушка” з чеченцями, довелося виїхати у Петропавловську область (в Казахстані), а згодом вирішили, що вдома все-таки краще. Тим паче, що у них уже була донечка Валюша, а згодом і син Володя народився.
Петро Іванович закінчив будівельний технікум, потім – Полтавський будівельний інститут. Майже 30 років пропрацював в облвиконкомі інженером з будівництва, відповідаючи за заклади культури. На його рахунку – театр Петровського у Хмельницькому, кінотеатр “Силістра”, музичні школи у Ярмолинцях, Теофіполі...
До речі, працюючи там, Петро Іванович збудував хатину в Ярмолинцях, у якій зараз живуть. “Цеглу на будинок сам заробив, – хвалиться він, – до четвертої ранку працював”.
...А у 44 роки потрапив до онкодиспансеру з діагнозом „саркома ноги”. “У нас було море друзів та знайомих, – розповідає Ганна Іванівна. – А коли він захворів, усі відмовилися від нього – це ж саркома ноги. Тоді ж ніхто не знав, що хвороба не заразна. Навіть його батько, який був у Петра в лікарні лише раз, запитував у мене: “Ти не боїшся туди ходити?” А що з того, боюся я чи ні. Я взагалі ні про що не думала. Знала, що це лише моя біда, а ще тих двох маленьких дітей, яких я тягала із собою в лікарню. Чого мені боятися”...
Дар
А Петро Іванович, будучи в лікарні, якось увечері вийшов у коридор і... побачив Матір Божу. Зовсім не злякався, лише сказав: „Ну, все. Доведеться збиратися в далеку дорогу”. На що вона відповіла: „Сину мій, я на довгі роки дарую тобі життя, але пам’ятай, що колись до тебе приходитимуть люди. Одні будуть вірити, інші – ні, але вони все одно прийдуть до тебе...” Відтоді хвороба покинула його, але дар яснобачення відкрився не одразу – для цього потрібен був сильний удар.
– Минули роки, – розповідає він, – і моя дружина смертельно захворіла. Лягла спати, а вранці встати не змогла... Коли їй стало вже зовсім погано, я настільки перенервував, що втратив свідомість. Діти не знали, до кого кидатися: мама при смерті, а тато непритомний.
І от через два-три дні, провідуючи її в лікарні, взяв одну жінку за руку (навіть не знаючи, навіщо це робить) і... на свій подив побачив усе: де живе, хто у неї вдома, її сусідів, на що хворіє вона і її рідні, скільки років вони житимуть, кого через 18 років народить її дочка, яка тоді ще ходила в дитсадок. Потім сам годину відходив.
...З того часу минуло сім років, і в нього побувало 25 тисяч людей... Усіх приймає. Було таке, що до півдванадцятої ночі люди йшли. До нього навіть лікарі звертаються, щоб проконсультуватися. “В основному за здоров’я питають, – каже чоловік, – і я ставлю точний діагноз. Навіть по телефону”.
Мамуся
– П’ятдесят років минули, як один день, – каже Петро Іванович, який називає дружину якщо не Нюся, то мамуся. – Нюся для мене найдорожча. Коли був хворий, ходила за мною, як мама, і до сьогодні так. Скільки прожили, ми ніколи одне одного не образили – немає за що.
І коли вона захворіла шість років тому, я коло неї, як коло збитого яєчка, ходив. Лікарі дивувалися: “Що Ви їй носите? Ходите по три рази в день, і все із сумками”. Нині вони, як і раніше, разом, як каже донька Валентина, вкупці: “Нема такого, що одне сюди, друге туди... Знаєте, як гуска веде за собою гусенят, так батько веде маму. Вони завжди ходять разом: на базар, у магазин... Якось тато захворів, і мама сама пішла в місто, то люди дивувалися: “Чого це ти сама, а де Петро?”
Третього травня Петро та Ганна Сусляки відзначили золоте весілля... За плечима піввіку, прожитих у шлюбі. Можна сказати, ціле життя, протягом якого кожен зрозумів, що людина, яка поряд, була дійсно послана долею.
Лариса ШАНДОВСЬКА,
Хмельницька область
Фото автора
Comments: |