Потрапив у штрафбатальйон, бо був високого зросту

Про таких, як Степан Андросюк із села Купичів Турійського району на Волині, кажуть: “Справжній господар”. У свої вісімдесят два роки ніяк не може, зізнається, відвикнути від роботи. Самотужки обробляє гектар землі, тримає курей, коня, яким їздить в Турійськ у лікарню і навіть за два кілометри в Купичів у магазин по хліб.–  Та хіба б того хліба татові не принесли? – каже донька Ніна, яка якраз прийшла провідати батька. – Так ні, він в нас з хара-ктером, дай хазяйнувати. От і зараз – ще обіду нема, а він уже накосився. І не зупиниш, дай попрацювати, хоч і сам у хаті зостався. Маму недуга підкосила, то я її до себе додому забрала доглядати. А батько не хоче власну хату зоставляти: вдома господарює, а до нас приходить.
Одружилися Степан Ларіонович та Ольга Федорівна одразу по війні.  А довелося молодому солдатові добряче закусити на ній.
– Я ж з 1927 року народження, – розпо-відає купичівський ветеран війни. – Коли на наше село у 1943 році напала польська боївка, то не тільки спалила хати, але й загубила не одну селянську невинну душу. Богу дякувати, з нашої родини ніхто не постраждав. А от хату спалили, документи всі згоріли. Відтак, коли вже німців прогнали, то мені у військкоматі не повірили, що я з 27-го, і сказали, що я зменшив собі літ. Був же високим і крепким. Отак і потрапив у штрафбатальйон, а звідти – на фронт. Зі мною із села за таку “провину” загриміли ще й Костя та Микита Заславські. Микита загинув у Берліні, а от Костя без ноги додому повернувся, два роки тому помер.
– Мабуть, ніхто не рахувався зі штрафниками?
– Там були і генерали, і лейтенанти, і капітани. Хто рахувався з ними?! Адже кожен чимось завинив. Умови були жорсткі, нас кидали на найгірші точки на фронті. Пам’ятаю перший бій, коли все горіло. Тоді пульсувала тільки одна думка – вперед.
Довелося Степанові Андросюку визволяти від німців Польщу, зокрема Варшаву. Брав участь у боях за Сандомирський плацдарм. У Польщі Степана Ларіоновича поранено.
– Отримав кілька ран на тілі та контузію, – продовжує старий солдат. – Отак свою  провину, що був не по роках дорослим, змив кров’ю. І хіба одна людина безневинно тоді постраждала: і від німців, і від своїх? А коли вже за Варшавою наздогнала німецька куля, відправили мене у госпіталь на Кавказ. Там і звістку про Перемогу отримали. Повернувся додому, а в селі – одні сльози. Бувало, що з хати по двоє-троє чоловіків додому не вернулися. От і мій батько на фронтах Великої Вітчизняної у 1944 році загинув. Похований у Латвії.
– А друзів зараз маєте?
– Які там друзі у такому віці? Багато хто вже на тому світі. Ото зі своїм братом Адамом ще зустрічаємося та спілкуємося. А щоб не сумувати, то працюю. Все життя у колгоспі з жінкою проробили, вдома хазяйство тримали, то й тепер без діла не можу сидіти. Ото бачите, вже соток чотири за ранок скосив, – усміхнувся Степан Ларіонович.
– І нащо воно Вам, тату? – жартома до-рікнула донька.
– Як то нащо? А що, скласти руки і вмирати? Людина живе, доки працює...

• Нравится
•