У Рудці-Козинській залишився всього один ветеран війни

Коли мова заходить про Велику Вітчизняну війну, Никанор Фінюк із села Рудка-Козинська Рожищенського району на Волині без сліз про ті часи згадувати не може. Адже смерті у вічі він дивився двічі. Через більш як півстоліття не затягнулися сліди від поранень на ключиці та нозі. Та, незважаючи на свій поважний вік, інвалід війни порається по господарству, косить город і радіє, коли в родині трапляються приємні події. Бо добре знає, що таке мить щастя.Ніхто не питав, чи вмієш ти тримати зброю в руках, чи можеш сісти в танк, чи бачив колись кулемет. Батьківщина сказала “треба”, і молоді хлопці, господарі йшли воювати з фашистами. Після визволення у 1944 році Волині забрали на фронт й Никанора Фінюка з Рудки-Козинської.
– І одразу потрапив у кавалерію, – розповідає ветеран. – Довелося навіть в Молдову по коні для фронту їхати.
– То що, ви на конях йшли проти танків?
– У війну всяке бувало. Але там, де танк не пройде, кінь міг пройти. Та й багато чого гужовим транспортом підвозили. А от коли треба було, то й на танки пересідали. Тоді довго не вчили солдатів поводитися зі зброєю. Дали в руки автомат – і вперед на ворога. Та найважче було носити кулемет “Максим”, який важив 75 кілограмів.
Перше своє поранення Никанор Федорович отримав на коневі. Ворожа куля вцілила йому в ключицю. Підлікували – і знову війна. Він і тепер не може спокійно розповідати про бої на Сандомирському плацдармі.
– Тоді у війну особливо друзів не заводили. Солдати не хотіли звикати один до одного, бо не знали, кого і коли куля наздожене. Наприклад, коли був штурм одного населеного пункту, то на моїх очах вбили першого номера, а згодом і другого. Я залишився сам.
– Тобто?
– Обов’язки й на війні були розподілені. Бійці за першим і другим номерами стояли біля гармати, а я, третій, підносив боєприпаси. Тож залишився сам. В одному з боїв мене поранили вдруге, тепер уже в ногу. І знову санчастина. Дякувати Богу, залишився з ногами. А поряд на лікарняних ліжках лежали обрубки, а не люди... – і Никанор Федорович витирає сльозу. – Коли ж почули звістку про перемогу, нам хтось у госпіталь приніс бочечку спирту. Ото вже всі “відірвалися” по повній, понапивалися до втрати свідомості – так ра-діли, що те пекло закінчилося.
Никанор Фінюк береже всі свої військові та ювілейні нагороди. Про себе говорить скромно. Любить День Перемоги. От тільки цього року він один із ветеранів стояв біля Обеліска Слави в селі. Каже, що двадцять літ тому було до тридцяти ветеранів Другої світової війни. На жаль, відлітають старі солдати у вічність, немов журавлі. А Никанор Федорович і в свої 84 роки без роботи не сидить: порається по господарству, доглядає город. Тішиться, що має четверо онуків і правнука. Чи знатиме покоління, яке сьогодні тільки народжується, правду про цю війну? Адже вже нині деякі діти толком не можуть пояснити, хто з ким і за що воював... Прикро.

• Нравится
•