«До 40 днів з хати не піду…»
Його хата заховалася за таким же старим садком, як і він сам. Дорога заросла густими травами і кропивою. Здавалося б, тут майже не ходять. Почорнілі від часу дошки на колодязі, перекошені двері на сараях, які давно не бачили працьовитих рук господаря, так і просяться, щоб їх підлатали. І ще б послужили! Не мукає й не хрюкає за стінами. Віє пусткою. Але ще й життям...Бо і хата не на замку, і чиста доріжка на порозі вистелена. Стукаєм у двері оселі. Мовчання. Знаємо, що тут живе ветеран війни. Але де ж він? І непроханими заходимо у хату... Зелена лепеха вистелена по вимитій підлозі (якраз минули Зелені свята). Тиша. Тільки муха, що залетіла з нами з двору у напалену кухоньку, порушила тишу – задзижчала біля ліжка. Старенький висохлий дідусь лежав на постелі. Побачивши нас, попросив допомогти підвестися (бо самому несила). Ось це і є Василь Андрійович Барчук із села Кремеш Локачинського району на Волині. Ветеран, який втратив руку на війні. Тепер його світ – в отому маленькому віконечку, з якого він взимку вдивлявся вниз, де кригою сковувало ставок. А навесні біля хати розквітали яблуні.
– Вже рік, як ходити не можу. Жінка моя до останнього бігала, а раніше за мене померла. Ото мені подарунок на День Побєди зробила... 10 травня не стало бідолашної. Тепер я сам зостався... Поки 40 днів не мине, з хати не піду, нехай і не просять. Ото зранку пле-мінниця прибігла. Поприбирала, помила, нагодувала, та й побігла. Має ж свої клопоти...
– А дайте-но прикурити, – каже Василь Андрійович, і пожовклими від нікотину пальцями береться за цигарку. Соковито затягнувшись (здавалося б, де ж сила береться), примовляє:
– Як навчився на фронті, так і не кинув. Можу раз-два за день поїсти, а покурити – з сім... Бо що ж на війні? Всі переживання, стреси вгамовували папіроскою.
А пройшов Василь Барчук з другим Білоруським фронтом пильними дорогами Прибалтики, Польщу довелось визволяти. Там під час боїв втратив руку. Які роботи були під силу, такі й виконував у колгоспі після повернення додому. Видно, що любив з дружиною порядок. І щоб все своє було.
– У діда ще й зараз у льосі картопелька є, – розповіла про життя 86-річного Василя Барчука Тетяна Дячун, соціальний працівник Локачинського територіального центру. – А ото цієї весни заставив нас дід Василь з його ріднею город посадити. Каже, що не хоче, аби люди думали, що тут вовки гуляють. Ото по черзі з племінницею й ходимо доглядати дідуся. Звичайно, сумно йому самому, бо зранку до смерканку з ним сидіти не будеш – ще й інші старенькі чекають. Але найбільше з дідовою племінницею переживаємо, що він так багато курить. Дасть Бог, минуть сороковини по його дружині, то зять додому його забере, – продовжує розповідати про свого підопічного Тетяна Володимирівна. – От якби ще йому швидше колясочку з центру привезли. Можна було б на сонечко вивозити грітися. Ото я забачила вашу машину, то й поспішила сюди: думала, що вже доставили коляску. Аж ні... Доведеться ще почекати.
Тетяна ще побідкалася, що стежка заросла, бур’яни після дощу все вгору пруть і що на городі пройтися із сапою треба. І поспішила до дідової оселі. А мені подумалося: яке велике щастя, коли людина відходить в інше життя при свіжій пам’яті і підготовленою. Бо від своєї немічності вже й спогади не в радість, і гості на порозі – гірше татарина, і злість бере від свого безсилля. От тільки звички деякі залишаються. Як-от покурити. Бо це у війну була мить, коли, скуривши цигарку нашвидкуруч, ти іншу міг вже й не допалити...
| Comments: |
