Біблію проніс через пекло війни

Довоєнне життя 85-літнього Іова (по-сільському Гійов) Івановича Цекута із села Боровичі Маневицького району нічим не відрізнялося від життя однолітків. Щоденна праця у господарстві, недільна служба у храмі Божому. У церкві юнак відчував якесь особливе просвітлення й одухотворення. Кожне слово батюшки надовго закарбовувалося у пам’яті. Після дворічного навчання грамоті у хутірській хатині Сергія Гута він вперше взяв до рук молитовника: “Отче наш, іже єси на небесі…”Шістнадцятилітнім у 1939 році зустрівся із “совєцькими” бійцями – і вжахнувся від почутого: за кожним словом матюки, без шани до батька-матері і, найстрашніше, до Господа. Зразу ж вирішив, що у такій армії він служити не зможе. Коли село окупували фашисти, Гійов, який займався кожум’яцтвом, почав шукати лісові стежки до повстанців, бо хотів воювати за Україну. Звідки у його свідомості з’явилася національна ідея, він пояснити не міг. Але бажання захищати рідну землю від ворогів було непохитним.
Однієї ночі він таки потрапив у загін Павла Сірика із Копилля (псевдо Хмара). Разом з хлопцями вчився користуватися зброєю, співав упівголоса українських пісень. Однак через надто юний вік його відправили додому, запевнивши, що виробляючи шкіру та виготовляючи попруги, кобури та інші необхідні речі, він принесе більше користі повстанцям. Гійов робив ще декілька спроб стати бійцем загону, проте кожного разу його вмовляли повернутися в село. Якось, ідучи з лісу, хлопець підібрав в окопі німецькі листівки – і потрапив до рук партизанів. Ті втішалися: “Бандерівця спіймали, завтра розстріляємо”. Його закрили під замок і поставили вартового. Цілу ніч юнак не спав – молився. Вранці у крихітне віконечко заглянула пташка і постукала дзьобом у шибку. Полонений сприйняв це за Божий знак і укріпився духом. А в обід його випустили на волю. Батькові хтось повідомив про місцезнаходження сина, і той, прибігши у партизанський штаб, якимось дивом вмовив командира відпустити хлопця.
У 1944 році довелося таки Іову Цекуту одягнути форму червоноармійця. Потрапив він у зенітну артилерію. Навчання проходили під Пензою. Одного дня, повернувшись з полігону, новобранець відчув біль у нозі. Через певний час вона спухла, потім почало віднімати руки. Місяць провалявся у госпіталі. Поранені, щоб розважитися, здебільшого грали у карти, молодого ж поліщука це не приваблювало. В один з вечорів до нього підсів літній солдат і запитав, чи вірить він у Бога. Почувши ствердну відповідь, запропонував записати молитву, яка врятує його від смерті. Гійов відірвав знизу клаптик сорочки і почав писати під диктовку хімічним олівцем. Вивчив і зашив клаптик у манжет. “Щиро молися – і Божа Мати не дасть пропасти”.
Попутними “полуторками” добирався він до своєї частини, яка вела наступальні бої. В одному з поселень зайшов у повітку, де два солдати смачно курили тютюн. Хлопець сполотнів, коли побачив, що самокрутки вони роблять з аркушів Біблії.
– Хлопці, що ви робите?
– Пішов ти! Хто такий, щоб нас учити?
– Слухайте, я вам півхлібини дам, а ви мені – книжку.
Яким же було його здивування, коли побачив, що старослов’янське письмо видрукуване 1923 року в Берліні. Обережно загорнувши понівечену Біблію у марлеву хустину, Гійов задумався, чим втамувати голод. У цей час біля штабу зупинилися дві криті вантажівки. Відгорнув брезент однієї з них – смачно запахло свіжовипеченим хлібом. “З ласки Божої не буду голодним”, – сказав і взяв одну хлібину. Коли нарешті наздогнав частину, з болем дізнався, що всі його товариші з гарматної обслуги загинули.
Доля солдата Цекута склалася так, що довелося йому побувати і в Норвегії, і у Фінляндії, після перемоги отримали наказ вирушати до Мурманська. Лижний перехід був надто важким: полярна ніч, мороз, заметіль. У цьому місті охороняли військові склади.
1947 року повернувся Іов Цекут у Боровичі. Поцілував рідну землю, вклонився батьківському порогу, поклав на стіл врятоване і збережене святе Письмо, вкляк на коліна перед тьмяними іконами…
“Блаженні миротворці, бо вони синами Божими наречуться”, – шепчуть старечі вуста Іова Івановича Цекута, а очі пильно вдивляються у небесну блакить.
Алла БУБНЮК,
Волинська область

• Нравится
•