Втік з німецького полону
Дмитро СТЕПАНОВ
Дмитро Петрович й досі з тією, котра полонила його серце, – Євгенією Яківною. Уже понад шістдесят років разом топчуть стежку спільного життя. Скільки літ минуло, а не забули осені 1941-го, коли виснажений табірним голодом “москаль” прибився в село, як зустрілися у Жениної хрещеної матері, котра взяла його на квартиру, щоб не розлучатися вже ніколи. Дивно і вірити не хочеться, що якби не війна, то й не зустрілися б. Хоча Степанов потрапив в Україну зі свого Сибіру ще до війни – відбував у Рівному строкову військову службу. Там і війна його застала. 22 червня вже й у бій свій перший з німцями пішов під Володимиром-Волинським. А потім – гіркий і тяжкий відступ, майже втеча…
– У Малині мене тяжко поранили – в обидві ноги, – згадує вісімдесятисеми-річний поліський сибіряк. – Опритомнів у шпиталі в Житомирі. У серпні то було… Ще й з ліжка не міг звестися, а німець уже під Житомиром. По нас прислали машини, щоб вивезти далі в тил, та тут надійшов наказ – і машини поїхали в інше місце, а поранених (близько двох тисяч осіб!) залишили напризволяще. Так опинився я в полоні. Правда, німці ні поранених, ні медперсоналу не чіпали, і шпиталь наш продовжував свою роботу. Навіть підсобне господарство, з якого ми харчувалися, залишилося ціле. Тільки хірургів щодня забирали до свого шпиталю – на операції.
Дмитро вже став потроху ходити з милицями, але у вересні шпиталь з Житомира німці перевезли до Рівного, де поранених “розсортували” на “ходячих” і “лежачих”. Перших одразу ж кинули за колючий дріт у табір, а других поклали в костьолі – до одужання або смерті. Степанов одужав, хоч і важко було, адже морили голодом, даючи на добу лише 70 грамів хліба, змішаного наполовину з тирсою, та літр “баланди” (вареної води з буряковою гичкою та інколи капустинням). У нагороду за це його перевели до здорових – за колючий дріт, а невдовзі повезли до Ковеля, своєрідного пересильного табору.
Куди їх готували пересилати, спочатку для всіх було загадкою. Річ у тім, що впродовж двох тижнів полонених кожного дня водили у лазню, голили, дезінфікували від вошей.
– Мене мати немовлям не щодня купала, – усміхається Дмитро Петрович. – А тут така дивина. Дехто радів, думаючи, що готують до відправки в Німеччину на роботи. Аби куди, тільки б швидше з-за дроту, з цієї голодовки. Згодом стали щодень по 120 осіб відправляти у Польщу. А коли випадково дізналися куди, волосся дибом стало. Виявляється, у сумнозвісний Майданек – до крематорію…
Отоді у Степанова і ще шістьох його товаришів став визрівати план втечі.
Втечу організував… комендант поліції
Ще в Житомирі Дмитро зійшовся з комендантом поліцаїв Іваном Глоткіним (з числа російських військовополонених), які охороняли шпиталь. Познайомився ж з ним за доволі екстремальної ситуації: одного дня всім пораненим наказали вийти з палат, щоб зробити там дезінфекцію. У Дмитра якраз поламалася милиця, і доки її зв’язав якоюсь ганчіркою, зостався сам у корпусі. По-ліцай, який його застав, перевіряючи палати, шмагонув гумовою нагайкою по плечах, але Дмитро в боргу не залишився – й огрів того по спині милицею. Оторопілий поліцай подався геть, а через хвилину прибігло четверо інших з ношами й винесли Дмитра надвір. Той поліцай з нагайкою і був Іваном Глоткіним. Очевидно, коменданту припав до душі хоробрий боєць-сибіряк, і з того часу він став таємно підгодовувати харчами з комендантської кухні Дмитра і хлопців з його палати. Аж до переведення їх у Рівне. А у Ковелі, бо туди ж відправили німці й охоронців-поліцаїв, Глоткін розшукав свого “хрещеника” і знову допомагав, чим міг.
Дізнавшись про Майданек, Глоткін запропонував Дмитрові підібрати надійних хлопців і готуватися до втечі.
Ковельський табір був за сімома рядами колючого дроту. Але огороджували його самі ж в’язні під наглядом здебільшого поліцаїв. Глоткін посприяв, щоб групу Степанова під час монтування огорожі ставили на одне і те ж місце. Таким чином, втаємничені у план втечі в’язні в одному прольоті нижній дріт прибивали абияк, щоб потім можна було послабити натяжку.
Однієї листопадової ночі йшов дощ з мокрим снігом, і німецькі вартові, які охороняли табір зовні, поховалися від негоди. Користуючись цим, Степанов, Глоткін і ще п’ятеро відчайдухів пролізли під огорожею на волю непоміченими. Відійшовши з кілометр, розбилися на групки по двоє-троє й подалися на Схід. Та, як ми вже знаємо, сибіряк Степанов до своїх не дійшов – зупинився назавжди в Куклах. Там же “застряг” і його “подільник” екс-комендант Глоткін. Крім них, взимку сорок першого-сорок другого це село прийняло ще близько 60 втікачів із фашистського полону. Та майже всі вони (хто волею, а хто неволею) подалися до червоних партизанів, які промишляли у навколишніх лісах, і в Кукли вже не повернулися. Степанова ж від партизанщини врятували скалічені ноги. Глоткіна довгий час до лісу також не брали, лише у сорок четвертому зник із села. Довго не давав про себе знати Дмитрові, але після війни таки надіслав листа – з Чернігівщини, у якому назвався заступником начальника районного управління… КДБ. Засланим “козачком”, виявляється, Ванька-комендант був у ворожому тилу…
Микола Шмигін,
Волинська область
| Comments: |
