Прийомні батьки зібрали докупки шістьох братів і сестричок
Любов та Іван БОРОДИ зі своїми дітками
Бюрократична тяганина тривала рік
Довго йшли до цього рішення (аж 22 роки!), вагаючись, все ще сподіваючись народити свою дитину. Хотіли взяти одне: Іван – хлопчика, а Люба, зрозуміло, дівчинку. Але усиновили двох. “Так, напевно, й мало бути”, – вважають вони.
Усиновлюючи дітей, особливо не перебирали, були раді тому, кого Бог послав. Йшли коридорами, а до них підбігали діти і, заглядаючи в очі, запитували: “Ти моя мама? Ти мій тато? Забери мене додому!”
Так, у Хмельницькому будинку дитини вони познайомилися із Сашком та Анюткою – братиком і сестричкою. Саші було 7 років, Ані – 6.
– Побачивши їх, ми вже не роздумували, – каже Люба, – вирішили брати обох. Точніше, хотіли трьох взяти. Там був ще Ігор. Але з’явилася його мама, яка на той час сиділа в тюрмі і через християнську місію передала лист, де пообіцяла забрати Ігоря. Можливо, дійсно так думала, а може, заради того, щоб її швидше випустили. Але нам заборонили його відвідувати, і востаннє, коли ми були в нього, він відчував, напевно, що більше не побачимося. Так тулився, питав, чи у нас вдома багато ліжечок, подушечок, і просив, щоб ми ще трошки побули. Ця зустріч так запала в душу, що й досі серце щемить.
На жаль, мати до нього навіть не навідалася, і хлопчика забрали за кордон. Сподіваємося, що він потрапив у хорошу сім’ю.
А Сашка та Анютку їм віддали. Хоча, всупереч державній програмі з усиновлення дітей, зробити це їм не вдалося. Перед ними весь час зачиняли двері, стверджуючи, що здорових дітей на усиновлення немає: “Почекайте”.
– Уся ця тяганина тривала цілий рік, – каже Іван. – Ми по два-три рази на тиждень оббивали пороги кабінетів, просячи дозволу взяти цих дітей! Лише завдяки Ніні Магур, яка займається такими дітьми, Сашко та Анютка опинилися у нашій родині. Ми їй дуже вдячні і хочемо приїхати до неї з дітками, щоб вона побачила радість у їхніх очах. Бо вони отримали родину лише завдяки їй.
А через місяць, перед самим Новим 2007 роком, вони зробили своїм дітям надзвичайний подарунок: у них вдома з’явилася Світланка, їхня сестричка. Але для цього Любі та Івану довелося вирішити стільки проблем, про які й згадувати не хочеться.
– Ми тричі їздили до неї в лікарню у Летичів, – каже Іван, – і на Новий рік хотіли забрати додому. Разом з дітьми приїхали, а нам відмовили. Уявіть собі, яка то була трагедія для всіх, особливо для Світланки. Правда, наступного разу віддали.
Ну, думало подружжя, на трьох дітях можна вже зупинитися. Це й так було для них забагато – 20 років жили самі, а тут одразу троє дітей.
Але невдовзі у їхньому житті з’явився Гриша, який знайшов їх сам. Хлопчик лежав у тубдиспансері, де працювала мати співробітника обласної служби у справах дітей. З розповідей доньки жінка знала про цю незвичайну родину і розказала про неї своїм колегам. Як ця інформація потрапила до Гриші, невідомо, але Івану та Любі подзвонили з лікарні і повідомили, що там знаходиться рідний брат їхніх дітей.
– Поїхали до нього всі разом, – продовжує Люба. – То він як нас побачив, вхопив Сашка і Анютку (він навіть не знав, що вона така є на світі, бо усіх їх розділили за віком: Сашко й Анютка перебували у Хмельницькому будинку дитини, Світланка – в Головчинцях, а Гриша – у Корчунку) за руки. Я не могла слова вимовити, так ридала. І він плакав, дуже переживав, що ми більше не приїдемо.
Йому було вже 12 років, і я боялась такого віку, бо він пройшов інтернат, а значить, бачив усе. Але вже другий рік він у нас.
Про рідних діти не розповідають
Здавалося б, досить. Але влітку, коли приїхали з дітьми в Дунаївці на медкомісію, щоб відправити їх на море, до них у поліклініці підбігла незнайома жінка: “Заберіть собі дівчинку, бо мама покинула її в лікарні”… Ми здивовано на неї подивилися – це ж не базар!
Але минуло небагато часу, як їм зателефонували з районної служби дітей і сказали, що справді є дві дівчинки: “Їх везуть у дитячий будинок, або, якщо хочете, забирайте”.
Такого вони не чекали, а тут ще й двоє дітей, тим більше – таких маленьких!
– Ми знаємо, що таке дитячий будинок, – каже Люба. – І я б себе картала, якби відмовилась від дівчаток. Вони не плакали, не вередували, як це роблять свої діти, лише тулилися.
Справді, дівчаткам жилося невесело: 12 людей (дві сім’ї) жили в одній хаті, і всі дорослі пили. Діти – постійно були голодні, періодично у важкому стані потрапляли до лікарні. Коли вже сталося так, що їх не можна було залишати в сім’ї, відправити в інтернат. Але їм пощастило знайти нову родину.
– Діти потрапили до нас у стресовому стані, – розповідає Люба. – Правда, меншенька Дашуня, якій ще не було двох років, весь час плакала, а от трирічна Настуся буквально оніміла: вона й так не розмовляла, а тут зовсім не могла витиснути із себе жодного звуку. Виявилося, що після того, як малюків забрали з родини, їх розділили: Дашу взяла одна родина, Настуню – інша, а через місяць обох повернули. Це все, що про них відомо.
Знаючи цю родину, дівчаток віддали того ж дня. А от старші діти не хочуть розповідати про те, як їм жилося вдома. Відомо лише, що батько недавно вийшов з тюрми і безпробудно п’є. Матері, кажуть, уже немає.
– Якби не добра воля цих людей, які взялися поставити на ноги чужих дітей, ніяка державна підтримка не допомогла б, – каже спеціаліст служби у справах дітей Дунаєвецької РДА Світлана Карвацька. – По-різному складаються долі вихованців прийомних родин, але в цьому випадку ми віддавали діток з легкою душею. І навіть якби у цій родині були власні, там би ніколи не стояло питання: свої – чужі.
Так, мама і тато (хоча за документами вони поки що батьки-вихователі, але мріють всиновити усіх шістьох) вже купили Сашкові хату, Світланці – теж, посадили сад. Вже й третя хата є, але ще не вирішили, кому вона дістанеться. Адже хочуть, щоб усі діти були біля них.
– Ми щиро любимо усіх своїх дітей, – каже Іван. – Ми віруючі, а в Біблії сказано: “Хто прийме хоч одне дитя в ім’я моє, той прийме мене”.
А нещодавно Любу нагородили Орденом княгині Ольги.
– Коли вона, разом з Гришею й Анютою поїхала до Києва, до речі, не знаючи, для чого її туди запросили, я саме ремонтом займався, – розповідає чоловік. – Тут прибігає сусід: “Ванька, твою жінку Ющенко цілує!” Якщо раз, кажу, прощу, а якщо два, то вже ні.
Ми були здивовані тим, що потрапили у справжню родину, в якій є добрі й турботливі батьки. І хоча діти, напевно, все ще бачать у нічних кошмарах своїх колишніх батьків, нарешті і до них прийшло справжнє безтурботне дитинство.
Лариса ШАНДОВСЬКА,
Хмельницька область
Фото автора
| Comments: |
