Петриківський розпис розпочався з першої хати-мазанки
Майстрині Петриківського розпису
Продукцію експортували у 20 країн світу
Дніпропетровщина має не тільки багаті на корисні копалини надра, але й неоціненну історію. До всього тут розвивається зелений туризм. Наприклад, у Криничанському районі є 15 садиб, де господарі приймають туристів. Одна з них – оселя подружжя Віктора та Лариси Петренків з села Кринички. Чоловік – колишній альпініст, дружина – журналіст, в минулому редактор місцевої газети. Коли пішли на пенсію, вирішили зайнятися зеленим туризмом. І це їм вдається, бо двері їхньої просторої хати не зачиняються, стільки мають гостей.
І не тільки на відпочинок їдуть у Дніпропетровську область. Хто може обминути селище Петриківка? Особливо коли тут проходять фестивалі, на яких народні умільці показують все, що вони вміють виготовляти власними руками. Ось і цього разу в селищі на ярмарку чулася не тільки українська та російська мови, але й польська, англійська, німецька.
– Петриківський розпис виник тоді, коли з’явилися перші хати-мазанки, – розповідає заслужений майстер народної творчості України Андрій Пікуш, голова правління центру народного мистецтва “Петриківка”. – Люди розмальовували печі, стіни. Неліниві господиньки три-п’ять разів на рік змивали старий розпис і наносили новий. Таким чином оселя сяяла, всміхалася від тих малюнків на стінах і печі. Отак традиція зберігалася, переходила від покоління до покоління. Згодом була створена фабрика петриківського розпису, яка діяла 40 років і експортувала свою продукцію у 20 країн світу. Тоді працювало 140 виконавців, 10 творчих майстрів. Хоча в умовах тоталітарної системи мистецтво петриківського розпису потихеньку заганяли на конвеєр, опромисловлювали, вдаючись до стереотипів та казенщини, почали застосовувати механічні узори друкування. З часом усі підприємства колишнього державного концерну “Укрхудожпром” (а їх було аж 32) перестали діяти.
У Чикаго українці скинулися «в шапку» і зробили музей
– А яка ситуація сьогодні з петриківським розписом?
– Останні 15 років було надзвичайно важко. Але Косів в Івано-Франківській області і наша Петриківка вижили. Наш центр давно потребує ремонту. Обігових коштів немає, і зарплата працівників ледь на мінімальну тягне, але ми вистояли, пережили й гірші часи, коли чотири роки це приміщення не опалювалося. Майстри сходилися в кожушках на художню раду, а працювали вдома. Але ми не звільнили жодної людини з роботи. Ми створили таку собі художницьку січ. У нас діють демократія, виборність і таємне голосування. На початку заснування центру народного мистецтва працювало 12 людей, а зараз колектив складається із 40 провідних майстрів петриківського осередку. Це відомі майстри, серед яких 24 члени Національної спілки художників України, шестеро заслужених працівників народної творчості. Власним коштом, без підтримки держави проводимо виставки не тільки в Україні, але й за кордоном. Наприклад, показували твори майстрів у Чикаго. Там українці скинулися “в шапку”, назбирали три мільйони доларів (ще мерія виділила три мільйони) – і збудували прекрасний музей. Ми їм подарували тридцять робіт, й тепер туристи зі всієї Америки їздять і знайомляться з нашою історією. Двоє наших майстрів минулого року представляли мистецтво Петриківського розпису в Японії. Я побував у Монреалі, інші – у Лейпцигу, тобто представляємо нашу культуру по всьому світу. Сьогодні у залі центру зібрані роботи 40 авторів. У нашому колективі зберігаються найвищі досягнення Петриківського розпису, тут є унікальні технології, які без енергозатрат дозволяють з мокрої товстелезної колоди діаметром до 30 сантиметрів за два-три тижні отримати миску, вазу чи якусь іншу річ, яка житиме століттями. Оця технологія, яку ми відродили, нині живе. Крім того, центр підтримує дитячу художню школу, бо це кузня кадрів.
– Петриківський розпис – це квіти, птахи. Що вони символізують?
– У цьому мистецтві закладена філософія, яка навчає жити в гармонії з природою. Бо, скажімо, мальва – це символ дівочої вроди, дуб – сили, зображення птаха – це символ гармонії світла, щастя. У Петриківському розписі є дух демократії, козацтва. Розпис, що народився на білій стіні хати-мазанки, сьогодні вийшов на фарфор, прикрашає сучасний інтер’єр, радує зір на тканині, по-ліграфії. Тобто опановуються нові сфери, нові матеріали.
– Про Петриківський розпис сьогодні говорить весь світ. А коли він вперше дізнався про це мистецтво?
– Коли Дмитро Яворницький, один з перших дослідників Петриківського розпису, вивіз у 1903 році роботи Тетяни Пати, Надії Білокінь, Оришки Пилипенко на Всесвітню виставку у Париж. Хоча згодом після революції була ізоляція, бо почали боротися з приватною власністю. І тільки через роки знову відроджуються гуртки і студії, хоч і була державна монополія на творчість. Аж у 70-х роках Спілка художників почала підтримувати індивідуальні авторські роботи. Інакше нічого б не залишилося: не було б ні цього приміщення, ні цих творів у нашому центрі народного мистецтва. Ми ж, на жаль, не можемо достойно показати те, що маємо, в Україні. Звісно, надіємося, що в державі настануть кращі часи, тоді й у нас справи підуть ліпше – буде більше замовників, якщо люди заможніше житимуть. Бо в країні ніби і є програма розвитку туризму, але жодного туриста в Петриківку не привезли і жодного майстра не працевлаштували. Народні умільці, які згуртувались, самотужки зберігають той національний скарб Петриківського розпису.
Марія ДУБУК,
Дніпропетровськ – Луцьк
Фото автора
| Comments: |
