Як сміття перетворити на нафту й газ
Анатолій СІНОЗАЦЬКИЙ біля газогенератора
Підводні човни у поліських болотах
Анатолій Сінозацький закінчив Рівненський інститут інженерів водного господарства у 1962 році. Працював геологом і займався торфовими родовищами. Згодом – робота в Олесько та Бродах Львівської області на торфобрикетних заводах. Після запуску підприємства у Бродах молодого інженера перевели у Кремінне Сарненського району директором будівництва одного з найбільших на Поліссі торфобрикетних заводів. Керуючи 13 років, Анатолій Сінозацький зробив понад тисячу різноманітних раціоналізаторських пропозицій. Він каже, що за повсякденними директорськими клопотами не було часу оформляти їх як винаходи. На заводі запровадив технологію брикетування вугілля у суміші з торфом. На свій страх і ризик провів реконструкцію виробничого циклу. В найкращі часи підприємство виробляло 700 тонн палива за добу.
– На виставці досягнень народного господарства Радянського Союзу мені дали срібну медаль. Та оскільки аналогів нашому способу брикетування не було, могли б і золоту медаль дати, – усміхається винахідник. – Адже, як мені відомо, десятки науковців по цій темі захистили кандидатські та докторські дисертації. І мені пропонували, але не було на це часу.
Після Чорнобильської катастрофи торф став радіоактивним, і завод припинив свою роботу. Сінозацький знову все розпочав з нуля: очолив будівництво нового оборонного заводу у Клесові, який підпорядковувався міністерству кораблебудування СРСР. Через вісім місяців розпочався випуск продукції. На цьому закритому підприємстві у поліській глибинці робили навігаційне обладнання для атомних підводних човнів. Величезний завод “Моноліт” на 700 робочих місць працював у дві зміни. Це підприємство Анатолій Михайлович називає своєю “лебединою піснею”. П’ять років він очолював завод, аж поки не закінчилися оборонні замовлення і Горбачов не проголосив курс на роззброєння.
Коли з’явилася постанова про кооперативну діяльність, Сінозацький організував кооператив “Лідер”, який виготовляв різноманітні технічні пристрої. На початку 1990-х Анатолій Михайлович разом з однодумцями починає втілювати актуальну і перспективну на той час ідею:
– Взяв кредит у банку, і в Сарнах збудували цех, у якому змонтували унікальну лінію, першу в Україні, з переробки костриці (відходи, які залишаються після льону – авт.) на плити, аналогічні ДСП. Перспективи відкривалися грандіозні, думав, збудую 54 такі лінії (саме стільки в Україні було льонозаводів), адже наша була набагато дешевшою за польську. Але в Україні перестали вирощувати льон. Тоді цю лінію я демонтував і продав у Білорусь.
Якраз у цей час в Україні розпочалася серйозна криза, і треба було дбати про хліб щоденний. Анатолій Михайлович про нього і подумав. Купив пекарню, модернізував її – і стали випікати по дві тисячі буханок хліба на добу. Але ця справа йому швидко набридла. Він залишив пекарню дітям і знову повернувся до творчої інженерної праці: робив очисні споруди, насоси зварної конструкції, циклонні топки, газогенераторні котли. Коли з’явилася потреба у кубовидному щебені та у подрібнювачах, а вітчизняної техніки не було, то таку машину винахідник сконструював. А до неї ще й конвеєр.
«Фантастичні машини»
Шістнадцять років тому він створив науково-виробниче підприємство “Фантомаш”. Назву пан Анатолій розшифровує дуже просто – фантастичні машини. Не кооператив за принципом “купи-продай”, а саме науково-виробничого профілю. Зібрав колектив творчих людей, які останні п’ять років активно працюють над установкою, за допомогою якої з побутового сміття можна отримувати штучну нафту та газ. Таким чином вирішується проблема ути-лізації твердих побутових відходів.
– Наша установка – газогенератор прямої дії з безперервним циклом – переробляє зношені автомобільні шини, – пояснює Анатолій Михайлович. – Такої гуми за останні роки накопичилося дуже багато. Вийшов закон, який забороняє зберігати її на звалищах та промислових площадках. І закопувати також не можна, тому що вона виділяє токсичні речовини. Тому гуму потрібно утилізувати. Є різні методи її переробки та спалювання. Але при згорянні вона виділяє багато шкідливих речовин. Ми пропонуємо метод термічної переробки. При нагріванні гума розкладається на певні речовини. Парогазова суміш, яка утворюється, проходить через холодильник, і там, як у самогонному апараті, конденсується. Утворюється синтетична нафта та газогенераторний газ, який після певного очищення можна використовувати у двигунах внутрішнього згорання та турбінах і таким чином отримувати електроенергію. Отримана ж рідина застосовується як дизпаливо. З однієї тонни зношених шин виходить 250-300 кілограмів пального і 1500 кубометрів газу. За підрахунками, така установка окупиться за рік-два. Ми сподіваємося, що наш винахід зацікавить представників малого і середнього бізнесу. Вони зможуть купити установку, взявши кредит, і досить швидко повернути собі кошти. У нас цінова політика, можна сказати, ще радянська. Ми робимо це для того, щоб дати можливість людям швидко вийти з цієї сміттєвої навали.
“У Фантомаші” вже розробили генератор для переробки твердих побутових відходів. Подібних установок немає на території України та Росії. Сучасне побутове сміття має більшу теплотворну здатність, ніж торф. Тільки при сортуванні треба забирати скло та метал. За словами пана Анатолія, до них вже приїжджали фахівці з Алчевська, Харкова, Миколаєва. Зацікавилися чехи та німці.
У замовника поки що немає коштів, щоб завершити роботу над установкою. А їм потрібно йти далі, вдосконалювати генератор.
– Щоб мати можливість працювати, ми вирішили об’єднати зусилля кількох організацій і створити науково-технологічний центр з тих фахівців, які зацікавлені у вирішенні цієї екологічної проблеми, – ділиться своїми планами інженер. – Можна розпочинати серійне виробництво таких установок. У найближчі роки їх потрібно мінімум тисячу. З цією метою ми 17 червня збираємо у Сарнах семінар, на якому створимо асоціацію. Таким чином зможемо продовжити нашу роботу. У Європі існує асоціація з 15 країн, які займаються проблемами твердих побутових відходів, на що виділяються багатомільйонні кошти. У нас нічого подібного немає. Єдиний вихід – об’єднатися і перемогти. До співпраці запросили генерального директора Харківського вагонобудівного заводу Анатолія Сорокіна, професора Донбаського державного технічного університету Володимира Дорофеєва, керівника товариства “Індустрія розвитку” Медета Магомедова.
Цікавлюся в Анатолія Михайловича, чи вже була екологічна експертиза їхньої установки.
– Мене більше турбує бюрократична тяганина, з якою доведеться зіткнутися, щоб зареєструвати наш газогенератор, – відповідає винахідник. – А екологічної експертизи я не боюся, адже в нашій установці практично немає викидів.
Кость ГАРБАРЧУК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
