Музей слави чи крові?
Восьмого листопада під обід центр села Лобна Любешівського району запалав червоними барвами: майоріли криваві прапори, на парканах висіли транспаранти “Слава великому жовтню!” та інша комуністична словесна мішура. А місцевий і приїжджий люд очікувально позирав на дорогу. Й ось з-за повороту, урочисто клаксонячи, виринув кортеж легкових автомобілів. З першого, що зупинився перед збудженим натовпом, вийшов сяючий від задоволення сам перший секретар ЦК КПУ, з інших – його соратники, трохи далі, дотримуючись субординації, – районна влада.
Федорівці не знищили жодного німця
Дівчата в національному вбранні зустрічають високого гостя хлібом-сіллю, далі процесія комуністичних бонз іде доріжкою нагору, до місцевого музею, де на майданчику перед входом проходить мітинг. З вуст ораторів лунають зачовгані фрази про “ратні подвиги і славні діяння партизанів”, “радянський народ” та інші байки сталінської закваски, не забули потаврувати й “буржуазних націоналістів”. В дусі кращих зразків радянської ідеологічної школи витримано й виступ очільника районної влади.
Ні, це не екскурс в далеке пріснопам’ятне минуле, це наша теперішня українська незалежна помаранчева дійсність, бо події, описані вище, відбулися минулого року – під час відкриття оновленого у цьому поліському селі “Музею партизанської слави”.
Під час Другої світової війни на Любешівщині, як і переважно на всій Волині, до сорок третього року діяли лише одні партизани – українські, загони яких і сформували УПА. Думаєте, хоч один стенд чи експонат, присвячений цим справжнім борцям із загарбниками української землі, знайшов місце в “оновленому” музеї? Ні, бо не їх він, збудований у розпал комуністичного панування, призначений возвеличувати, а зайд із Півночі з червоними зірками на шапках, яких привів сюди генерал НКВС Федоров, росіянин до кінчика нігтя, хоч усе життя прокнязював на Україні. Нам вдовбували, що він привів свою п’ятитисячну ватагу визволяти Волинь від німців, розчулюючи душу сердечних легковірів телесеріалом, як підпільний обком дбав про поліщуків, захищаючи їх від фашистської наруги. Де був той “обком” і п’ятитисячна ватага “захисників”, коли німці мордували мешканців хутора Кузеньки, розташованого біля самого їхнього лігва? Кого захищав генерал Орленко (не втявши за своє життя і слова по-українськи!), коли така ж біда настигла хутір Окуріку? Місцевий краєзнавець Валентин Поліщук стверджує, що федорівці не провели на Любешівщині з фашистами жодного бою й не знищили ні одного німецького солдата. Важко заперечити. Крім захоплення Любешова й підірваного моста через Стохід, коли німці вже й так утекли з містечка, “червоні месники” нічим не відзначилися. Хіба що грабунками селянських скринь. Та якби ж то тільки вони страждали від їхніх загребущих рук?! А спалені, пограбовані й помордовані Деревок, Лахвичі, Люб’язь? То це таку “партизанську славу” увінчує музей у Лобні? О, ні, про це ні пари з вуст! Більше того, всі ті злочини були приписані звісно кому – “українським буржуазним націоналістам”. Слава Богу, шила в мішку довго не втаїш, і правда таки доходить до любешівців. Прикро, що ще не до всіх.
Музей фінансується і з державного бюджету
Про трагедію Кортелісів знає вся Україна, про трагедію “любешівських Кортелісів” – села Лахвичі, знають лише читачі “Вісника” та деяких обласних видань. На Любешівщині, яку під час минулих виборів було “здано” комуністам як вотчину одного з їхніх вожаків, це не афішується. Й досі ні про різню мирних селян Лахвич комуно-партизанським загоном імені Ванди Василевської, ні про мордування федорівцем Силантієм Пархомчуком зі своїми головорізами мешканців Деревка, ні про спалення федорівцями Люб’язя офіційний друкований орган “помаранчевої” влади не квапиться розповідати своїм читачам.
Не надто охоче представники районної влади (“помаранчевої”) висловлюють і свої думки та позицію з приводу тих історичних подій. З розповіді голови районного проводу КУН, минулого року на реквіємі по загиблих від “червоної різні” в Деревку один із заступників голови райдержадміністрації відмовився від виступу на мітингу, зіславшись на непідготовленість. Зате до відкриття “оновленого” музею в Лобні влада підготувалася добре й від виступу не відмовилася. Мабуть, побоялася, щоб “Комуніст” знову не понаписував на любешівських “помаранчевих олігархів” та “їхнього” президента всілякого паскудства?
В “оновленому” музеї за вісімнадцять років незалежності нічого не змінилося: та сама “Родіна-мать” з плаката зустрічає екскурсантів, ті ж самі стенди та експонати розповідають, як “славні орленківці” “зривали” німецькі ешелони (один сучасний історик не полінувався перегорнути гори партизанських донесень і порахував ті “ешелони” – виявилося, що стільки їх німці й за всю війну не мали!). Радянський міф про рейд Федорова на Волинь настільки вкоренився на лобенській землі, що навіть незалежна Україна не спроможна дати собі з ним раду. Більше того, продовжує підживлювати, витрачаючи гроші на утримання музею, його ремонт (ста тисяч, що нашкребли комуністи зі своїх кишень, не вистачало, тож районна рада виділила ще 120 тисяч).
Музей у Лобні потрібен, тільки, можливо, не “партизанської слави”, а все ж таки “партизанської війни”. Але він не повинен бути однобоко-комуністичним, якщо вже фінансується з державного бюджету, й облудним, показуючи лише те, що колись бачили його фундатори. Якщо музей “партизанський”, то у ньому обов’язково мусить знайтися місце і для партизанів, які справді боролися за Україну, а не за колонію для Москви. Так, нехай у ньому висить генеральський мундир окупанта, але нехай дітвора, яка забігає туди із сусідньої школи, побачить там і форму вояка Української повстанської армії, нехай дізнається зі стендів про Лахвицьку й Деревоцьку трагедії, про бої партизанів Федорова з УПА, зокрема за Любешів, про інші славні й неславні події партизанської війни на теренах району.
Якщо ж КПУ вже так запалася на цей музей, а держава, зокрема “помаранчеві”, не здатні його зробити справжнім меморіалом трагічних сторінок Другої світової війни, то що ж, нехай комуністи не тільки на ремонт витрачаються, а й утримують його обслуговуючий персонал. Не так принаймні буде прикро тим, хто сплачує податки.
Микола Шмигін,
Волинська область
| Comments: |
