Без сповіді прийти до Бога неможливо
Отець Тарас зі своїм сином
Прислужував у церкві з п’ятого класу
Як тільки почула від отця Тараса, що він з Івано-Франківщини, чомусь була переконана, що, певно, з надто набожної сім’ї. Але той, усміхнувшись, заперечив: мовляв, сім’я віруюча, але в церкву вже так часто не ходили. То були ще совєцькі часи. Їхнє село Надіїв, за шість кілометрів від райцентру Долина, було під пильним оком ра-йонного начальства, і, можливо, це якось вплинуло на світогляд людей.
– Вперше побачив священика у п’ять років на похороні свого діда (батькового батька – авт.), який жив в іншому селі, – розповідає про своє дитинство отець Тарас. – До речі, татове село дуже відрізнялося від нашого. Там збереглися колишні традиції, люди жили так, як було заведено споконвіків. Вони не зважали ні на яких комуністів – у них була своя окрема держава. А як там колядували на Різдво! І чомусь лише парубки. Саме цей священик, отець Степан, справив на мене сильне враження. Його, нині покійного, я дуже любив, і вважаю, що саме через нього Бог покликав мене для служіння. Він, наскільки знаю, освіти не мав, та був дуже цікавою особистістю. Від його проповідей, а особливо похоронних, здавалося, камінь здригнеться. А ще мав надзвичайний вплив на людей. Так, з п’яти років я почав ходити до церкви. А у п’ятому класі наш священик отець Іван Повх, який мене хрестив, приймав першу сповідь і вперше причащав, дозволив мені дякувати.
Тому у 1996 році, закінчивши школу, знав, ким буду, лише думав, який навчальний заклад обрати. Зупинився на Чернівецькому університеті, де на той час відновився теологічний факультет, який за Австрії був матірним для інших (налічував тоді понад 20 кафедр). Хоча він не входив у реєстр державних, все-таки знайшли компроміс: університет давав диплом релігієзнавця, а Київська духовна академія – священика. Тому отримав два дипломи – світський і духовний (нині отець Тарас є кандидатом богословських наук і викладає в Острозькій академії – авт.). Владика Данило, мій духовний наставник, мене помітив, мабуть, допомогли знання псаломника, і забрав на другому курсі до себе на квартиру під суровий нагляд. А також призначив псаломником у соборі. Тому коли вчився, практично сам на себе заробляв.
В отця Тараса були усі можливості залишитися у Чернівцях. Та на шостому курсі познайомився з дівчиною, донькою священика з Млинова, яка, приїхавши до Чернівців, прийшла в собор. Після знайомства їздити часто на “кавалерку” аж до Млинова було не надто зручно. Отож, молоді вирішили побратися. Ось так Божий промисел привів отця Тараса у цей райцентр на Рівненщині.
Зрозуміло, що менталітет тутешніх жителів відрізняється від галичанського. Отець Тарас дуже любить вишивки, але вони мають гармонувати одна з одною. Отож згодом у місцевій церкві теж запровадили певні традиції, які притаманні галицьким: на Великдень храм прикрашають рушниками у червоних тонах, на Зелені свята – в зелених, на Богородичні – у голубих, на піст – вишиті на чорному фоні. Особливо отець Тарас вдячний вишивальницям за вишиті хоругви й ризи. Тепер, коли він отримав новозведений храм, роботи додалося. Тут силами прихожан зроблено усе для відправи, однак, за словами священика, роботи ще на десять літ вистачить, аби довести усе до ладу.
У неділю до храму має йти хоча б одна людина з хати
Знаючи, що галичани активно ходять до церкви, цікавлюсь, як тут люди відвідують храм Божий.
– В неділю на службі було десь 200 осіб, – розмірковує священик. – Немало, але це відносно. Бо на Слободі (куток райцентру) є 400 дворів, отже, мало б бути хоча б 400 – по одній людині з хати. Так, як прийнято на Галичині. Не раз пояснюю, що Бог міг заповісти, аби йому присвятили три дні в тиждень. Та він всього-на-всього один просить, і того люди не виконують.
Нині дуже часто можна почути нарікання на те, що молоді священики далекі від Бога. Служба в церкві для них – заробітчанство. Навіть дехто з прихожан через це не хоче йти до сповіді, мовляв, нема перед ким сповідатися. З цього приводу мені теж цікаво почути думку отця Тараса, адже Ісус напередодні розп’яття на Тайній вечері заповідав усім нам їсти хліб, бо це тіло Його, і пити вино, бо це кров Його, щоб мати життя вічне.
– Мені важко виступати безбородим старцем і давати оцінку діям священиків. Хоча й справді поведінка священика може спокушати людей. Але пригадаймо: Ісус Христос у Старому Завіті теж часто критикував поведінку духовенства, однак сам ходив до Єрусалимського храму і не забороняв людям користуватися послугами старозавітних священиків, знаючи, що їхня поведінка теж часто не відповідала церковним законам. У 23-ій главі Євангелії від Матвія він сказав: “На сидінні Мойсеєвім усілися книжники та фарисеї. Та усе, що вони скажуть вам, робіть і виконуйте. За вчинками їхніми не робіть, бо говорять вони, та не роблять того”. Ніхто ніколи не буде відповідати за поведінку священика. Він особисто відповість за це, і за поведінку мирян теж. Най-більша проблема, що люди не розуміють самого таїнства сповіді. Для прикладу, якщо комусь потрібна негайна медична допомога, чи буде хворий у ту хвилину шукати найкращого лікаря, чи погодиться на допомогу того, який є найближче? Духовенство отримало право від Христа приймати сповідь, прощати людині гріх. Ті, хто засуджує священиків, повинні задуматися й над собою: чи справді вони хороші батьки, сім’янини? Але це не дає дітям права зректися батька, а дружині – чоловіка, бо вони не такі. Ідеальних людей нема. Не можна ставити себе вище. І слід пам’ятати, що священик не повинен закривати собою Ісуса Христа, він має показувати дорогу до Нього і разом з прихожанами йти до Господа Бога.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Рівненська область
| Comments: |
