У Мельників є трошки діточок: вісім синочків і стільки ж дочок

Сім’я Мельників живе у селі Діброва Володимирецького району. У них великий і гарний будинок. У коридорі акуратно вишикувалося у кілька рядів взуття різного розміру. До нас виходить невисокий худий чоловік, батько багатодітної родини Петро Маркович Мельник. У жовтні йому буде 50 літ. Зі своєю дружиною Любою Іванівною, яка молодша за нього на сім років, познайомився, коли їздив, як кажуть на Поліссі, “на сезон”. Вона з села Малий Жолудськ Володимирецького району.  Побралися у березні 1986 року. За 23 роки спільного життя мають 16 дітей: вісім дочок і вісім синів. Найстаршому Андрію – 22 роки, найменшій Лілі – два місяці. Всі діти оточені любов’ю та увагою. Старші допомагають меншим, і всі разом – батькам. Петро Мельник сам з багатодітної сім’ї – їх у батьків було одинадцять:
– Скажу по-простому: ми цих діток народили, а могли б і не дозволити з’явитися їм на світ, – чоловік показує рукою на малят, які весело граються у кімнаті. – Враховуючи те, що нині важко на світі, більшість людей хочуть полегшити собі життя, тому й не народжують багато діток. Слава Богу, ми ніколи не були без хліба. Я працював у колгоспі. Тодішній голова Микола Павлович Печенюк завжди мені допомагав. Виписував пшениці стільки, скільки я просив.
Петро Мельник надумав будуватися, коли в сім’ї уже було вісім діток, а жили у маленькій хатинці. У сімейній казні мали тільки 200 доларів. Одна мудра жінка порадила йому: “Якщо все будеш робити чесно, не крастимеш, то збудуєш гарний і великий будинок на два поверхи”. З такою настановою він взявся до справи. Мурували будівельники, а всі внутрішні роботи виконували самі. Син Андрій закінчив Володимирецьке технічне училище, отримав професію муляра-штукатура. Все вміє зробити своїми руками. Допомагали також родичі і знайомі. Досить швидко виріс добротний і великий будинок із сучасним плануванням та оздобленням. Ще потрібно завершити другий поверх.
Петро Мельник хороший господар, тож всьому дає лад. На подвір’ї – свердловина, за хлівом – пилорама. Всю деревину на будинок різали самі. Господар пригнав з Польщі комбайна. Коли розпочався загальний розвал, вийшов з колгоспу і забрав свої з дружиною земельні паї (чотири з половиною гектари):
– Тримаємо три корови, двоє бичків, четверо свиней і коника. Маємо у господарстві трактора Т-25. Мені допоміг його придбати волинянин з Ковеля Юрій Яремчук, за що йому дуже вдячний. Ми живемо не гірше, а може, й краще за наших односельчан.
Дітки Мельників працюють змалечку і роботи не бояться.
– Коли ми своєю чималою сім’єю їдемо на сінокіс, то головне – взяти добрий обід, – посміхається чоловік. – А робота зробиться. У кожного є свої граблі згідно з віком та силою. Ми трудимося і маємо. У нас є пасіка, а відтак і свій мед. Цього року бджоли перезимували тільки у дев’яти вуликах.
– Ніколи не журимося і не скаржимося, – Петро Маркович просто випромінює оптимізм. – Не нарікаємо ні на державу, ні на людей, ні на себе. Найголовніше – всі дітки здорові.
Батьки не тільки народжують, а ще й турбуються про майбутнє дітей, щоб вони вивчилися та отримали спеціальність. Лєна закінчила Костопільське медучилище і працює медсестрою на фельдшерсько-акушерському пункті у Сопачеві. Таня цього року закінчує Сарненське педучилище. Сергій не захотів далі вчитися, їздив минулого літа з Андрієм на сезон у Київ. Він також вже освоїв професію будівельника. Хлопці заробили гроші і купили автомобіль “Рено”. Зараз працюють у Луцьку, ремонтують офіси.
Весною Любов Іванівна отримала медаль та звання матері-героїні. У цій великій сім’ї мама повністю присвятила себе дітям. Навіть нагодувати таку родину непросто, але пані Люба не нарікає:
– Зварила обід – і треба братися готувати вечерю. Старші дівчатка мені допомагають і в хаті прибирають. Для прання у нас є машинка-автомат.
Під час нашої розмови Петро Мельник жодного разу не вжив популярне нині слово “криза”. У їхній сім’ї її немає. Він нічого не просив і не прибіднявся:
– У мене є тільке одне прохання. Ми хліб свій печемо двічі на тиждень: 12-14 хлібин. Якщо можна десь купити тістомішалку, я заплатив би гроші, – каже Петро Маркович. – Я вже цікавився, є великі промислові. Нам не підходять. Або маленькі. А нам треба, хоча б хлібин на десять. А ще краще – міні-пекарню на 15-20 буханців. Я вже давно шукаю, але не можу знайти. Можливо, за допомогою газети хтось відгукнеться.
Від редакції. За 13 років існування нашої газети прохання читачів не залишалися без уваги. Хочеться вірити, що серед численної армії наших шанувальників знайдуться люди, які допоможуть великій сім’ї Мельників придбати міні-пекарню. А доставку ми гарантуємо. 
Кость ГАРБАРЧУК,
Рівненська область
Фото Миколи
КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•