На аборт… до свого майбутнього чоловіка

Підпис відсутній

Гвалтівників навіть описати не змогла
Час – найкращі ліки. Марина теж так вважає. Лише інколи ті спогади вриваються у її сон такими нічними кошмарами, що вона прокидається від власного приглушеного ридання. На ватяних ногах тоді суне на кухню і при будь-якій погоді відчиняє кватирку. Свіже повітря холодить тіло під наскрізь мокрою від поту нічною сорочкою, голову, а заодно і мізки. І ті, мов очманілі від холоду, починають наввипередки закидати Марину думками: “А якби я пішла іншою дорогою”, “А якби голосніше кричала”, “А якби повела себе по іншому”. Від тих “якби” хочеться вовком вити. От Марина інколи і “підвиває” собі тихесенько на кухні, знову і знову прокручуючи у голові той жах.
...Їй тоді було лише 17 років. Того вечора поверталася від заміжньої сестри додому. Новий мікрорайон ще тільки будувався – хочеш скоротити шлях, тільки і дивись під ноги, аби не перечепитися через якусь цеглину. Марина ту коротку дорогу добре знала. Не знала тільки, кого на ній може зустріти.
– Ну що, мала, може, розважимося? – з темряви раптово вигулькнули дві постаті і, обдаючи смердючими парами, підхопили її під руки.
– Ні… ні… не хочу, не треба, – від неспо-діванки Марина втратила голос, і швидше закавкала, аніж заговорила. Почала сіпатися, виривати руки, а відчувала ще сильніший тиск.
– Та закінчуй гратися! Вали! – скомандував нижчий, і Марина відчула такий удар у голову, що одразу ж розпласталася по землі. Страх переповнив усе єство, захлюпав в очах і вирвався нарешті розпачливим вереском. Вона опиралася, звивалася і намагалася закричати: але їх було двоє, вони були сильніші. На неї сипався град ударів, а рот душила чиясь долоня. Марина знепритомніла лише тоді, коли її почав ґвалтувати другий.
Дівчина прийшла до тями вже одна. Як у тумані, зібралася і, похитуючись з боку в бік, мов п’яна, пішла додому. Той морок не сходив з неї ще кілька тижнів. Мати проклинала кривдників до сьомого коліна, батько все випитував, як вони виглядали, міліція вивертала душу і посилала на всілякі експертизи та аналізи, а Марина… все думала, як їй найкраще піти з цього життя. Бо навіть гвалтівників описати не змогла: “той, що вищий, і той, що нижчий” – ось і весь портрет.

Познайомилися у гінекологічному відділенні
Ще один підступний удар чекав на Марину через два місяці. Однієї ночі їй наснилося, що вона народила чудовисько. Величезне, з крокодилячою пащею, воно весь час намагалося її покусати. З криком зірвалася з ліжка: “Боже мій, зовсім забула про наслідки, не стежила! І нудить постійно. Вагітна?!” Вона тоді заледве ранку діждала. Від самої думки про вагітність у неї терпла шкіра. Трусилася, як у пропасниці, сто разів молилася і до останнього надіялася, що це просто збій в організмі через пережитий стрес.
Дива не трапилося. Тест на вагітність майже одразу почервонів двома смужками – вона таки чекає дитину. Марині від усвідомлення цього стало геть погано. Спочатку вона довго реготала, потім – ридала і рвала на голові волосся. Істерику змогли притупити лише лікарі “швидкої”.
А на ранок Марина з мамою вже сиділа під кабінетом гінеколога. Лікар підтвердила вагітність, поспівчувала і виписала направлення у лікарню – після усіх обстежень їй зроблять аборт. Інший варіант навіть не розглядався.
– Ви – мій... мій лікар? – Марину аж заціпило, коли вона побачила медика. – Гінеколог, який має мене вести? Так ви ж чоловік!
– Ну, чоловік, але я не кусаюсь, повірте, – усміхнувся лікар.
Марина то блідла, то червоніла, поки вилізла на те крісло. Гінеколог був молодий і доволі симпатичний. А ще веселий. Марина бачила лише його очі, які при кожному її спалахові сорому починали іскритися сміхом.
– Так, що там у нас? – він швидше звернувся сам до себе, аніж до Марини. Але через кілька хвилин похмурнішав і вже тривожно зиркнув на пацієнтку.
– Якщо я правильно зрозумів, з вагітністю Вас не вітати? – прямо спитав у дівчини.
– Не вітати, – крізь сльози відповіла Марина. – Я на аборт. І чим швидше, тим краще. Чи, може, ви мені запропонуєте народити дитину від невідомого гвалтівника?
Хоча, як розповідала Марина, саме той тиждень у лікарні і став переломним у її житті. Виписувалася вона звідти з переконанням, що йде на поправку: як фізичну, так і духовну. Неабияк допоміг їй у цьому і Ярик, який на той час був для Марини виключно Ярославом Григоровичем.

Запропонував одружитися, попиваючи чай
З того часу минуло два роки. Марина ожила, поновилася в інституті і навіть почала зустрічатися з хлопцями. Правда, до близьких стосунків справа не доходила: все ніяк не наважувалася.
– Боже, кого я бачу! – почула одного дня на зупинці вигук.
Марина рвучко обернулася – і побачила Ярослава Григоровича. Ледь не кинулася йому на шию, так зраділа зустрічі. Та й чоловік оцінив настрій своєї колишньої пацієнтки, бо не переставав нахваляти, що виглядає дуже добре.
– Чому у гості не заходиш? – пожартував.
– Зі шкарпетками і рукавичками для огляду? – запитанням відповіла дівчина. – А там ви мене, як почесну гостю, посадите на те розчепірене крісло і будете в душу заглядати? Е, ні, не хочу.
– Ти диви, яка балакуча стала! Аж приємно слухати!
Розійшлися вони тоді аж під вечір. Забігли у кафе на хвильку, а просиділи там кілька годин. Марина каже, що абсолютно не відчувала дискомфорту з цим чоловіком. А коли перейшли на “ти”, Ярослав Григорович став для неї просто Яриком.
Вони навіть толком і не зустрічалися. Якось провівши Марину додому, Ярик захотів познайомитися з її батьками. А там, у перерві між другою і третьою чашками чаю, запропонував одружитися. Мама заохкала, захвилювалася, мовляв, вони, батьки, не проти, аби молодим жилося у любові-злагоді та з майбутніми дітками. Ярик тут же запевнив, що вони будуть обов’язково, бо ж він “ще тоді “латав” Марину як для себе...” 
– Дочкам вже десять років минуло, а Ярик і досі ставиться до мене, як до кришталя. Напевно, звик, поки я вагітною ходила, – сміється Марина. – Ми взагалі любимо покепкувати один з одного. Я завжди всім розказую, що звертатися до чоловіка-гінеколога – все одно що до автомеханіка, у якого ніколи не було власного автомобіля, а Ярик натомість заявляє: “Зате у мене був найоригінальніший привід для знайомства”. Хоча дійсно – якби не те нещастя, я б, може, й такого щастя не зазнала.
Юлія САВІНА

• Нравится
•