«Поки ми шукали хлопчика, сусідка вже ним… наїлася»

Про Єфросинію Крайнік з Ковеля мені розповів по телефону її колишній зять. Він наполегливо просив зустрітися і послухати цю унікальну жінку. Мовляв, те, що вона пережила і побачила на своєму віку, молодим і в кошмарах не присниться. Хоча це наше справжнє минуле, а його живих свідків залишається все менше і менше. А ще йому дуже соромно, що колись він, слухаючи ці жахливі спогади про голод і війну, відкрито сміявся, бо не вірив у таке.

З батька ледь не зробили «бочок»
Єфросинії Василівні вже 86 років. Але, незважаючи на солідний вік, ясності її розуму навіть я позаздрила. Вона немісцева, колись давно приїхала на Волинь слідом за чоловіком, а згодом тут й укорінилася. Її батьківщина – село Оксанино (колись Уманський район) Київської області.  Росла ще з двома сестричками у працьовитій сім’ї, яку називали куркулями. Напевно, за те, що “пахали” на полі зранку до вечора та хорошу хату мали, хоч і під соломою. У 1932 році Єфросинії вже було 9 років. Тож вона добре пам’ятає, як почався голод:
– Викачали із села усе до останньої зернини, з кожної хати позабирали їстівні запаси, – згадує Єфросинія Василівна. – Батько пробував ховати: копав ями, перемішував крупи із половою, пересипав листям. Але все одно знаходили, бо ті гади ходили зі штиками по городі і проколювали землю. Ми виживали завдяки бересту, який ріс недалеко від хати. Всі троє позалазимо на дерево, всядемося на гілках, як птахи, і рвемо листочки. Потім їх сушили, розтирали у долонях на борошно, добавляли водичку, і мама пекла з них пляцки. А як найдеш десь лушпиння з картоплі – то свято у хаті! А ще длубалися у землі, шукали черв’яків, і теж їх їли. Навесні, коли пішла травичка, усі масово почали збирати лопухи. Але як же ми від них пухли: ноги і животи ставали, як бочки! Всюди люди мерли. Жах! Зранку встанеш: на порозі труп, біля воріт два, дорогою то там, то тут. Раз у кілька днів селом їхала підвода і збирала тих нещасних. Як зараз, стоїть в очах: їде віз, на ньому гора трупів, руки-ноги-голови звисають. Всіх ховали в одну яму, яку сходилося копати чоловік двадцять. Від голоду люди почали сходити з розуму. Ось у моєї двоюрідної сестри п’ятирічного синочка сусідка з’їла. Поки ми його шукали, вона встигла... наїстися. Я бачила, як його звідти виносили, обгризеного, зі зрізаними щічками, стегнами... Ця Варка, до речі, відсиділа свій строк у тюрмі і повернулася у свою ж хату. Прожила до старості, але все життя нею лякали маленьких дітей і називали Варкою-людоїдкою. Тільки чудом врятувався від такої смерті й мій батько. Зустрів якось нашого сусіда через дві хати, який шепнув, що дістав бочок і може ним поділитися. Прийшов до того Антона, а він ножа гострить і все у льох запрошує. Батькові стало якось не по собі, і він спитав, а де ж мати, жінка, діти – невже вони тим бочком наїлися, що ти роздаєш чужим? А сусід буркнув, що жінка зі старшим сином у село пішла, а мати з меншим на печі лежать. Тато метнувся до хати, заглянув на піч, а там самі скелети від рідної матері та синочка залишилися! Чоловіка того забрали, і десь він згинув у тюрмі, а його дружина із сином залишилася. І хоч як вона не доказувала, що нічого не знала і не їла власної дитини, ніхто їй не повірив.
Згадує Єфросинія Василівна і те, як вона із сестричками тишком ходила збирати колоски. Ті зернини, які залишилися після зібраного врожаю жита, були на той час цілим скарбом для опухлих від голоду людей. Але збирати їх було суворо заборонено. Тож найбільше пекло дитячі душі навіть не те, що їх могли побити, а те, що налигач на коні роздирав торбинки з колосками, висипав це добро на землю і топтав, топтав. І ще декому із сучасників вистачає совісті стверджувати, що голод на Україні був через неврожай!

Продавали бранців на вагу, як свиней
Ті в Оксанино, хто пережив голод, мусили звикати до колгоспного життя. Моя співбесідниця розказує, що її батьки працювали там за три копійки на трудодень. І за ціле літо на двох заробили аж 16 кілограмів зерна. Під час Великої Вітчизняної війни село опинилося в окупації. Німці почали вивозити молодь в Австрію на роботу.
– О, як ми того боялися! – каже Єфросинія Василівна. – Різали собі пальці, знущалися над власним здоров’ям, аби тільки не завезли у чужі краї. Моя старша сестра мала на той час маленьку дитинку, то її зі списку викреслили, а молодша якось мила підлогу і загнала скалку у руку – туди попала інфекція, рана страшно наривала. Але сестра вперто терпіла біль і навмисно не лікувалася доти, доки не стала “непідходящою”.  А мене забрали. Хоча я теж витворяла бозна-що! Мені тоді було 19 років. Дівка у самому соку, а на комісію до німців йшла, як стара баба: замурзувалася в сажі та глині, надягала на себе старі бабині ганчірки, згорблювалася. А перед тим пхала в очі синій камінь, щоб сліпою зробитися, літрами пила чай та кілька кілометрів бігла, щоб серце бахкало та руки-ноги трусилися. Німці спочатку лякалися від нашого вигляду, відправляли додому лікуватися, а потім, побачивши, що симптоми майже у всіх однакові, почали забирати.
Їхали вони в Австрію дуже довго. Із вдячністю згадує Єфросинія Василівна, що коли зупинилися у Польщі, до вагонів підходили місцеві жителі і передавали їм у вузликах їжу. А по приїзді німці видали усім остарбайтерські номери і погнали на базар. Продавали, як свиней, живою вагою: тобто зважували, обмацували, у зуби заглядали. Моя героїня, наприклад, “затягнула” на одну марку 87 пфенінгів – саме стільки заплатив за неї один австріяк.
– Але я попала у хорошу сім’ю, – зізнається співбесідниця. – Хазяїн був старостою села Кремс Талєн, що біля річки Дунай. Мав дітей, які жили окремо, серед них сина-есесівця, якого я так жодного разу і не побачила. Роботи мала дуже багато. За мною було закріплено десять корів і стільки ж свиней, та ще й сапання городу та готування їсти. Їхала з дому пампушкою, а там схудла на тріску. Але оскільки я від природи метка у руках, дуже люблю чистоту, як треба, то і в мишачу дірку загляну, – хазяї були добрі до мене. Їли ми всі разом за загальним столом. У неділю я завжди мала вихідний. Ще господарю дуже подобався хліб, який я пекла. Він всім хвалився, от мовляв, яка у нього є Франчіска – майстриня на всі руки!
У селі, в якому працювала Єфросинія, було ще одинадцять остарбайтерів. Серед них знайшлася її доля – волинянин Адам Крайнік. По закінченню війни вони мали шанс переїхати будь-куди:  в Австралію, Канаду, Америку. Дуже вмовляв залишитися свою Франческу і австрійський хазяїн. Бідкався, що надумала повертатися “у ту яму”. А він би міг і дім сім’ї побудувати, і зарплатню достойну встановити, аби лишень вони нікуди не їхали. Проте молодята вирішили по-своєму – повернулися додому й одружилися. Працювали, виховували трьох дітей і разом прожили щасливе життя – 50 років, один місяць і один день.
Єфросинія Василівна давно живе одна. Вже й онуки її дорослі, десять правнуків є, але бабусю ніхто не забуває. У неї не хата, як обмовився мені онук Богдан, а штаб – сюди приходять після роботи відпочити, тут збираються на сімейну раду і проводять усі вихідні та свята. Кілька років тому діти та онуки зробили Єфросинії Василівні приємність: найняли автівку і поїхали всі разом у село Оксанино. Аби пройтися стежками, де бігала мала Франя, побачити хату, у якій жила Варка-людоїдка, та пом’янути похованих на кладовищі...
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область

• Нравится
•