Немічність, хвороби, незабезпеченість – це те, з чим часто асоціюється старість у нашій країні. Однак найбільші страждання для літніх людей від браку уваги та спілкування. Навіть якщо люди й доживають віку у парі. Непоодинокі випадки, коли діти або десь далеко “по світах”, або надто зайняті справами, у внуків теж власне життя, і старенькі переживають свою самотність надто вразливо. Розмова з бабусею Зіною – підтвердження цьому.
А познайомилася з нею дуже просто. Зайшла до знайомої у гості, а та затрималася у справах і попросила, зателефонувавши на мобільник, почекати на лавочці у дворі. Буквально через декілька хвилин до мене підсіла бабуся. Слово за слово, і розговорилися. Тим паче, відчула, що старенькій хотілося поговорити не з великої цікавості, щоб “усе знати”, а саме через брак спілкування. Зрештою, вона не втрималася і, як кажуть, відкрила свою душу.
– Живемо з дідом разом з онуком. Він у нас хороший. Вже має жінку, дитинку – між собою ладнають гарно... – у її тоні ледь вчулися нотки образи.
– А вас не ображають, тепер усяке буває.
– Як вам сказати? Я не можу на них за це обіжатися. Просто живуть так, ніби нас не помічають, начебто нас нема у квартирі. Ми їм нічого не шкодуємо. Склали заповіт на внука, щоб квартиру мали після нашої смерті. Я навіть гроші давала та купляла продукти. А вони принципово нічого нашого не хочуть брати. І жінка внукова як щось зварить, то не покличе, щоб і ми спробували. Я й сама ще маю силу приготувати, але хочеться, щоб покликала хоч тоді, як вареника зварить. Не тому, що ми голодні, просто воно якось більш по-людськи виглядало б. Ми з дідом маємо гроші, бо трохи назбирали, пенсію отримуємо, й теж можемо собі усе купити. Але радість не тільки у грошах. Хотілося б, аби щось запитали, розказали – вони молоді, більше знають і чують, що робиться. Тепер правнучок підростає, вже почав ходити. Нам така радість, як зайде до нас у кімнату і ми пограємося з ним хоч трошки. Мо’, як підросте, то хоч він з нами поговорить.
– А де ваші діти? – поцікавилася у бабусі.
– Донька живе у Володимирі, приїжджає до дітей. Але теж з внуком пограється, з молодими поговорить, з нами словом перекинеться – і їде. Тільки й чуємо: “Нема часу”. Нема, але півгодинки можна знайти. Ото поки удвох із дідом, то маємо якусь мову, а коли одне з нас зостанеться, то й не буде до кого обізватися.
У словах бабусі не було ніякої злоби – лише біль самотності. Думаю, тим, хто має батьків-пенсіонерів, котрі проживають самі чи, може, й разом з ними, є над чим задуматися. І так само, як знаходимо час для різних справ, маємо знайти його й для найрідніших людей, аби їм радісніше та світліше було на цій землі.
Олеся ХАРЧУК
Comments: |