Америка – не міф і не казка
Закінчення. Початок у №№ 18, 19
Знеболювальне для росіян – горілка
Майкл – лікар санітарної авіації. Щойно закінчив зміну, яка виявилася особливо важкою – літав з колегами аж у Домініканську Республіку. Там, впавши з балкона, отримав важку черепно-мозкову травму росіянин-заробітчанин.
– Мабуть, п’яний був? – запитує і водночас ствердно уточнює Джо.
Майкл заперечливо крутить головою. На подив всіх присутніх, потерпілий був тверезим. Нещастя трапилося зовсім з іншої причини – неякісно була зроблена загороджувальна решітка на балконі. Але коли опритомнів, почав просити горілки, щоб притупився біль.
– Пропонували знеболювальне, але він відмовлявся. Казав, що росіянину тільки горілка може допомогти, – закінчує свою розповідь Майкл.
Розмова точиться в одній з кав’ярень міста, з яких розпочинається день ледве не кожного американця. За столами численні ранні відвідувачі: хто зі свіжими газетами, хто з ноутбуком, інші просто ведуть між собою неквапливі розмови. Останні слова Майкла тонуть в гучному сміху. Начебто і собі годилося б приєднатися, хоча б, як кажуть, за компанію, але не роблю цього. Бо це виглядатиме як сміх над самим собою.
Для більшості пересічних американців ми, українці – це ті ж самі росіяни. Як, власне, і білоруси чи громадяни всіх інших союзних республік колишньої російської імперії.
Старість у США – не печаль
Вони зовсім не схожі на своїх українських ровесників, ці напрочуд люб’язні та милі батьки Джо – Джеймс і Філіс Корні. У Штатах слово пенсіонер вважається образливим. Після виходу на пенсію тут літні люди, як вони самі кажуть, тільки й починають по-справжньому жити. Тому “віковій” темі місця у моїй розмові з подружжям Корні немає. Натомість Джеймс з гордістю розповідає, що до останнього часу щодня пропливав 1200 метрів, зараз змушений дещо скоротити дистанцію, бо треба підлікувати ногу, згодом переводить розмову на тему про американський футбол.
Джеймсу – 81! Дружина на кілька років молодша, але на обличчі жодної зморшки, а голос дзвінкий, мелодійний. Філіс – вчителька музики та співів.
Улюблена тема для обох – розповіді про життя в Канаді, де у подружжя двоповерховий будинок на березі озера, який стає їхньою другою домівкою на літній час. Так поступає і більшість інших жителів Сан-Сіті. Хто, рятуючись від літньої спеки, їде в санаторій, хто подорожує по світу. Як каже Джеймс, в містечку навряд чи знайдеться хоча б один житель, який після виходу на пенсію не побував бодай раз на курорті чи за кордоном.
***
Напередодні від’їзду на Батьківщину виконую дану Джо у перший же день прибуття у Тампу обіцянку розповісти, що найбільше мене вразило у його країні. Співбесідник явно невдоволений.
– На такі дрібниці тут ніхто й уваги не звертає, – навіть не намагається приховати свого розчарування від почутого.
Воно й зрозуміло. У Штатах такі шикарні авто, такі чудові дороги, такий високий життєвий рівень, цілорічне ж буяння природи у Флориді просто казкове, а я… про якусь усмішку. Хоча скептицизм мого співбесідника навряд чи виправданий.
Адже мова не про якусь, а саме про знамениту американську усмішку. Вона вас тут зустрічає скрізь: у кав’ярні, супермаркеті, ресторані, пливе назустріч на вустах перехожих на вулиці. Вперше відчув, наскільки це чудово, коли тобі усміхаються. Щиро, широко, привітно. Не з обов’язку, а просто так. А головне те, що зовсім незнайомі між собою люди у такий спосіб зичать іншим незна-йомцям добра та благополуччя.
Отож, усміхаймося одне одному! Не з обов’язку і не з примусу, а просто так. Це так багато важить у нашому житті…
Анатолій ОЛЕКСЮК,
Луцьк-Нью-Йорк-Тампа-Луцьк
| Comments: |
