Свою пенсію віддав державі
У Дублянах Демидівського району кажуть, що цей дивакуватий чоловік – скарбниця народної мудрості, а написані ним святі образи у церквах вміють “водити” очима. Тільки-от, мовляв, чи захоче чоловік говорити? Веде ж бо відлюдькувате життя. Але Петро Ткачук “захтів”.
Петро Никифорович живе у закинутій хаті – такій старій, що вона у землю по самі віконечка вгрузла. Із меблів – пічка на півкімнати, ліжко і стіл. Але 72-річний чоловік не претензійний, ба, навіть каже, що це не останнє його пристановище: як тільки ноги відійдуть, знову у дорогу потягнеться. Колись давно до нього, малого, у Луцьку циганка причепилася з гаданням. Як сказала, що все життя у дорозі проведе, так і сталося. Розмальовував собори та церкви по світу, у Сибіру та Казахстані писав ікони, а заодно запаси народного фолькльору поповнював та власні твори складав.
– Йой, у мене стільки всього записано, що вам тутки треба тиждень сидіти і мене слухати! – каже Петро Никифорович. – Знаю сто пісень напам’ять і сто без пам’яті. Правда, більшість фольклору від мами перейняв. Вона була звичайною селянкою, але талант мала до акторства. А я вірші пишу, повчальні казки зі щасливим кінцем та різні оповідання, пісні складаю та музику до них підбираю. А хочете, я вас гончарної майстерності навчу?
Потяг до нових ремесел чи знань пояснює просто: “Ну, от мене попросили щось зробити, а я цього не вмію. Та це ж стидно як!” І зиркнувши на мене поверх окулярів очима із хитринкою, Петро Никифорович тут же декламує:
– Для того, щоб себе пізнати, себе зрозуміти і знайти.
Треба не раз і не два, а багато через себе самого пройти...
– От нотній грамоті сам навчився: у колгосп привезли інструменти, і дорослі так на них вигравали, що і я захтів. Один раз показали, а далі сам штудіював, і так вперто-вперто. Яке ж це було щастя, коли мене, малого, взяли у гурт із дорослими музиками! Кларнет ще й досі висить як спомин про ті часи. Але не буду більше казати, бо то буде хвальби – повні торби!
Що цікаво, заслуживши повагу від людей за свої художні здібності, Петро Никифорович те все називає одним словом: “Та граюся...” І “грається” він полотнами, фарбами та пензлями теж з дитинства. Спочатку побілену хату обмальовував, а потім набив руку до серйозних речей. Хоча стверджує, що жодного разу не бачив, як малюють дипломовані художники.
– Я, коли починаю писати ікони, настільки захоплююся, що аж гублю сам себе, – зі сміхом розказує чоловік. – Бувало, що сиджу і згадую: а де це я? Або навіть лякаюся: а що це ворушиться? Ой, та це ж моя власна рука…
Запитую, чи мав прибуток від своєї творчості? Виявилося, що ні. Навіть дивує зізнанням, що колись, почувши по радіо, що хтось на три роки відмовився від власної пенсії на користь нашої держави, те саме зробив. Петро Никифорович замахнувся тоді ледь не на рекорд – вирішив не оформлятися на заслужений відпочинок цілих сім років! Правда, лише трохи до поставленої самому собі обіцянки не дотягнув. Мовляв, вже приводів не залишилося віднікуватися, та й люди почали пальцем біля скроні крутити.
– І так дожив, що нічого не маю. Раніше зимував в одній хаті за сторожа. А потім мені сказали, що будуть її продавати. То я перебрався у цю халупку закинуту. Моя перша дружина померла молодою, залишивши мені дочку, якій було рік і 10 місяців. Пам’ятаю, як прийде 8 Березня, у хаті ґвалт: давай нову маму! Але хоч вона із двома дітьми і знайшлася, життя із нею не склалося. Діти повиростали, сім’ї мають, онуки є.
– Невже ніхто з родичів не хоче прихистити Вас?
– Ой, та чого ж ні! Онучка приходить, ухажує. А зять на мене взагалі сердиться, що я такий дурний і позорюся! Але чого ж я туди піду! Поки не хочу. Не треба мене ще доглядати, я, може, тільки жити починаю!
Мирослава КОСЬМІНА,
Рівненська область
Фото автора
| Comments: |
