Стара дівка звела школяра
Меланія, притискаючи до себе рожеве тільце новонародженої донечки, не соромлячись нікого і не відчуваючи болю, ридаючи проклинала свою долю. Залагоджуючи ситуацію, метушилась біля породіллі санітарка, медсестра запихала в рот заспокійливе. І ця жалість та увага підкочували до горла спазми-удавки – її Семен, який клявся у великій любові, сьогодні з іншою відтанцьовує своє весілля.
Отримавши втіху, якось пережила те горе. Відпрацювавши тяжко день, розігнавши по закутках злидні, падала навколішки перед образами. “Отче наш, віджени мою долю від доні”, – докладала до молитви своє.
…Гомоніли вітри, шепотівся очерет – всупереч усьому кохання народжувалося знову – її перезріла Устина в обіймах набагато молодшого Сергія.
Знову ночами Меланія мочила подушку, а насмілившись, видавила доньці свою засторогу. Не дослухалася – віддалася, у неї свою доля.
…Устинка, притуляючи маленьке тільце сина, вбивала в подушку всю свою злість, жахалась звідкілясь знайомих слів – безбатченко, ой, Боже, і ще страшнішого – байстрюк.
Приказкою – де дочок сім, доля всім, а де одна – долі нема, відганялась від людей постаріла Меланія.
Гомоніли небеса, збившись перешіптувалися хмари – Василька ростили з мамою вдвох і вдвох віддавали любов, як і виколисували надію.
…Грім вдарив, і підкралось до Устини те, що на язиках сільської моралі. І як не гонила суперечливу долю, вона відчинила двері сама – тридцятирічна розбещена дівуля заявила батьківські права на її п’ятнадцятирічного сина.
Зародилося нове життя, а як доля?.. Що геть підкосило бабусю Меланію, мусила витримати Устина.
Анастасія ПІСОЧНА,
Волинська область
| Comments: |
