«Нехай те село горить синім полум’ям…»
Посивіла від горя Анна не впізнала свого колишнього подвір’я. Та що там було впізнавати? Адже від її хатини нічого не лишилося. На обійсті красувався просторий дім з мансардою. Андрія... Все це могло б бути її, але тридцять літ тому їй хотілося більш легкого життя.
Збудував хату на подвір’ї коханої
Ще в школі Анна мріяла про місто. Велике, гучне і, як вона казала, “де немає городів і гною. І спину гнути до сьомого поту не треба”. “А ти там приживешся? – казала їй мати. – І хто там тебе чекає, у тому місті?” “На завод приймуть”, – збираючи сумку, гукнула байдуже дівчина, і вже увечері поїзд мчав її на схід України. Навіть Андрій, котрий ще з восьмого класу упадав біля Анни, не зміг переконати її лишитися в селі. Хлопець був категорично проти будь-якого переїзду. Все казав:
– І в селі люди живуть. І ми житимемо...
– Горба наживати? Та гори воно синім полум’ям, твоє село, – кинула Анна Андрієві.
...Роки спливали, як вода в річці. Анна нечасто навідувалася додому. Хіба що кілька разів у рік. Приїхала й тоді, коли померла мама. І знову була зустріч з Андрієм. Він тоді востаннє запитав, чи не залишиться вона. Та дівчина стояла на своєму. А через рік вийшла заміж за Павла, інженера із заводу, веселуна та жартівника. Одружився на Анниній подрузі й Андрій. До ледащих він не належав, тому незабаром вирішив будувати новий дім. Оскільки стара хата Анни стояла пусткою і вітер гуляв по горищі (дах геть провалився), Андрій викупив землю і почав там будуватися. А місце – казка! Поряд річка, сад, який ще садив батько дівчини, неподалік березовий гай.
У Анни народилося троє синів, в Андрія дві доньки і два синочки. Лиш зрідка від його колишнього кохання з міста приходили звістки. Анна скупо листувалася зі своєю тіткою. Саме від неї він дізнався, що жінка вже отримала від заводу квартиру. Та одного разу побачив, що баба Настя йде у чорній хустці:
– Найстарший син племінниці на мотоциклі розбився, – мовила. – Гасав ним, ніби ждала й стерегла та біда його на дорозі. І от на тобі... Таке горе...
Кара за мовлене слово?
Та кажуть, що біда сама не ходить. Через рік загинув на заводі й чоловік Анни. Вона ходила чорна від болю та відчаю. Від того горя різко почав падати зір. Без окулярів вже не могла обійтися. Завод довелося лишити й перейти на легшу роботу. Щоб якось зводити кінці з кінцями, взяла ділянку під дачу. Збудувала там із синами тимчасове приміщення, деколи й заночувати доводилося на тих городах. “Аби тільки вони були щасливі”, – дивлячись на Сашка та Миколку, думала Анна. Олександр знайшов “щастя”, зв’язавшись із сум-нівною компанією. Чим далі, тим більше грошей приносив додому. Матері казав, що гроші заробляє бізнесом. А вона й вірила, допоки одного разу вночі не постукали у їхній просторий дім, який за “зароблені” кошти купив Саша.
– Ваш син в реанімації. Ножові поранення, – опустивши очі, сказав якийсь бритоголовий молодик.
Побачити сина живим Анна так і не встигла. А міліціонер, який зустрів її в коридорі лікарні, повідомив приголомшливу звістку: син загинув внаслідок бандитських розборок... Тієї ночі загорівся й той просторий дім. І довелося їй з найменшим, Миколкою, перебратися на дачу. Добре, хоч там добудували дві кімнати.
Все частіше стала Анна згадувати своє рідне село. “І чого тоді кинула, щоб воно горіло синім полум’ям? Може, то кара за ті слова?” – все думала. Минали роки. Вже й скроні вкрила сивина. А наймолодший її пестунчик також виріс непутящим: роботи не міг втриматися, та ще й у чарку заглядати почав.
“Ні рідних, ні сім’ї”, – все частіше думала Анна. І так тягнуло у свої краї. Але хто її там виглядає? Тітка вже давно померла. Та, мабуть, і вона, Анна, для свого села вмерла, адже понад тридцять літ минуло, як вона поїхала з дому. І що має? Невдалу сім’ю, втрачений зір та море хвороб, що зробили її старою бабцею. Та якось тихого зимового вечора вона взяла до рук папір та ручку. І написала листа... Андрієві. Вперше за тридцять літ. “Благаю і молю... Я завинила перед тобою. Через гординю свою думала, що до моїх ніг небо прихилиться, а тепер і сама не маю до кого прихилитися. Прости і зрозумій... Я хочу додому. Знаю, що немає куди. Знаю, що й хати не лишилося. Але забери мене звідси. Хоч у хижину, у пустку якусь... Але забери... Нехай хоч доживу віку вдома...”
...Підперши голову своїми мозолястими руками, Андрій сидів у задумі. На столі – лист з нерівними буквами. Дружина поклала йому руку на плече – аж здригнувся. Сказав: “Прочитай, що Анна написала... Забрати... А куди? І нащо?” Андрієва дружина Люда прочитала листа, довго думала, а потім стиха мовила: “Збирайся в дорогу. У хату-пустку баби Насті поселиш. Поки приїдеш, я там побілю, діти прибрати допоможуть. Нехай живе Анна в ній. Може, хоч душа в рідній стороні заспокоїться. Як там не склалося, але вона була моєю подругою. А ти – її любив...”
...Поїзд мчав їх додому. Розмова не клеїлася. Ступивши на рідну землю, Анна розплакалася. Місцевості, де стояла її хата, не впізнала. Тепер тут хазяйнував Андрій. А от лелече гніздо на величезному дереві біля Настиної хатини зразу ж пригадала. Тут, як і тридцять літ тому, гніздилися бусли. Побачивши на подвір’ї людей, заклекотали. Мабуть, зраділи, що жива душа знайшла тут прихисток.
Маргарита ІВАНОВСЬКА,
Рівненська область
| Comments: |
