Йому зараз 82 роки, але він має гарну пам’ять і виглядає молодше свого віку. Микола Єфремович тільки усміхається:
– То зараз мені дають менше років, а тоді, у 1945-му, коли закінчилася війна, давали значно більше. А виповнилося ж тільки вісімнадцять, – розповідає ветеран війни. – Що там казати – юності я не бачив. З 1943 по 1951 роки в мене була одна робота – війна та армія з гвинтівкою та в кирзових чоботях.
Микола Катеринюк добре пам’ятає, як село окупували німці, а перед цим відступили наші війська з гарнізону, котрий стояв неподалік Поворська. В окопах захоронили боєприпаси (вже не мали часу їх вивозити).
– Отож у 1942 році біля озера ми з другом 15-річними хлопчаками пасли корови й натрапили на ящик з патронами. Згодом відкопали ще десять. Потім знайшли й два пістолети. Все це добро німцям не віддали, а заховали. Потім передали партизанам, а пістолети таки залишили собі, – розповідає Микола Єфремович. – А вже у 1943 році я вирішив йти в ліс до партизанів. Інакше б вивезли на роботи до Німеччини. Згодилася й прихована зброя. Оскільки на ковельській землі точилися запеклі бої, то й партизани не сиділи склавши руки. Ми були молоді, гарячі, виконували різноманітні завдання: й у розвідку ходили, і залізничні колії підривали, щоб не пройшли німецькі поїзди. Одного разу навіть визволили тих, кого вже везли на примусові роботи у Німеччину. А коли звільнили нашу область, ми об’єдналися з військами радянської армії. Я брав участь у боях за визволення міста Рівне, правда, там ледь не загинув. Далі була Польща, Чехословаччина. Запам’яталося чеське місто Берно в Карпатах. Таке ма-льовниче.
– А чи були факти мародерства, адже тепер про це часто говорять?
– Я служив в 11-й стрілецькій дивізії, й у нас все було строго. Правда, дехто із солдат дизертирував, дозволяли собі лишнє, то тих зразу “прибирали”. Але я не вольничав, був дисциплінованим. Отак і до перемоги дожили. Боже, як раділи, коли почули звістку про закінчення війни! Знаєте, за всі роки не плакав, а тоді дав волю сльозам...
Після 1945-го Микола Катеринюк так і не зняв солдатської шинелі. Ще до 1951 року служив в армії у Львові у 24-й залізничній Самаро-Ульянівській дивізії. Згодом дослужував в івано-франківському полку зв’язку. А згодом, коли повернувся додому, працював залізничником – ремонтував колії.
– У війну підривав, а в мирний час ремонтував, – усміхається. – Навіть бував у тих місцях, де в роки війни ходили з хлопцями. Потім здобув освіту механіка і працював виконробом у пересувній механізованій колоні, у сільгосптехніці. Отак і життя пройшло. Але період війни пам’ятаю як сьогодні. Наробила вона лиха нашому народу. У кожній хаті хтось загинув. От мій брат Лук’ян як пішов на фронт, то не відомо, де він і загинув. Схоже, що десь в Росії, принаймні так казали ті, хто його бачив у роки війни. Моя дружина Олена була вивезена на роботу в Німеччину. А її дідуся, котрий не захотів евакуйовуватись із села, німці розстріляли. Рідний брат Олени Максим також не повернувся з фронту – поліг у Польщі. Його могила у Варшаві.
Свята 9 Травня ветеран війни чекає кожного року. Отоді з шафи виймає свій парадний костюм з медалями та орденами і йде на зустріч з фронтовиками, котрих з кожним роком стає все менше і менше...
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
Comments: |