14-літній єврей-повстанець возив по лісах керівників УПА

Він згадує про Велику Вітчизняну війну зі сльозами на очах. Мабуть, як і кожен, хто пережив те страхіття. І хоч пам’ять поволі стирає імена бойових побратимів, Хасман Мандик Жисі все-таки згадує бодай їхні псевдо. Він боровся за волю України у лавах повстанців, і сьогодні з болем поминає усіх загиблих зі своєї сотні…Ця війна окропила сім’ю Хасмана кров’ю – розстріляли його батьків і двох братів. У них забрали життя через те, що були євреями… Тоді родина мешкала у Дрогобичі (Львівська область). Аби уникнути розправи, хлопець бере із собою молодшого на три роки брата Саліка і лісами пробирається на Волинь.
– Таке врем’я було, що й згадувати страшно, – розпочинає свою розповідь 80-річний дідусь. – Мав тоді дванадцять літ, Салік дев’ять. Мусили тікати з рідної хати, бо були б усіх повбивали. Добралися сюди, у Грибовицю (Іваничівський район Волинської області – авт.), живі-здорові. Тут ніякої родини не було, просто йшли в найми світ за очі. Напросилися до одних хазяїв корови пасти за їжу.
У 1942-му наш герой вирішив поповнити лави повстанців. Він пішов в УПА, коли йому заледве виповнилося чотирнадцять. Оскільки був наймолодшим у своїй сотні, то його одразу нарекли Малим.
– Який обов’язок мали? – цікавлюся у фронтовика.
– Була одна норма – батіг і віз. Шофером на возі працював, – сміється. – Начальство возив. Тоді стояло в кожному лісі по сотні. У Біличах була сотня Довбуша (Ливочка). Спочатку я в ній був. Потім перейшов у сотню Хоми, бо ту розформували. Багато хлопців гинули, на нас же нападали і німаки, і совєти.
Дідусь розповідає, як кулі свистали над головами. Пригадує чимало сутичок з ворогом, коли й сам опинявся на межі життя і смерті. Радіє, що завжди вдавалося вибратися з того пекла.
– Якось німаки їхали з Горохова – 12 машин. На Павлівці під мостом повстанці ворога розоружили, їхню одежу забрали, свою дали і відпустили. А машини кіньми під ліс повідвозили. Бо тоді хлопці вміли тільки бричками правити, – розповідає один епізод.
Пізніше сотню Хоми за Буг перекинули для захисту українців від поляків. Коли повертали назад на Волинь, Хасман Мандик потрапив у полон.
– То було у 1944-му коло Завидова, – пригадує дідусь. – Сотні розпустили, я йшов додому з Толіком Ромашком з Білич. Ми на засаду попали. Він утік, а мене поранили в обидві ноги… Привезли в Іваничі в управління міліції. Дев’ять місяців був під слідством. Питали: і так, і пательнею по голові (усміхається). У “капезе” і Перемогу зустрів 9 мая. Але для нас, повстанців, тоді війна ще не скінчилася. Совєт прийшов – і по всьому. Коли мене випустили, я ще майже рік возив своїх по лісах.
А скільки потім він на обліку в КДБ стояв! Постійно перевіряли діда – чи, бува, не підтримує з ким ворожі зв’язки. Тепер радіє, що може вільно розповісти онукам та правнуку про пережите, з уст в уста передати, за що ж боролися повстанці і чому радянська влада з них ворогів народу робила. Гордиться і своїми нагородами: “Пораненому в боях за волю України”, “Захиснику Вітчизни”, до “60-річчя УПА” і “100-річчя головнокомандувача української повстанської армії провідника ОУН генерал-хорунжого Романа Шухевича”.
Кілька років тому через хворобу дідусеві відтяли ногу. Він досі чекає на свою коляску, аби мати змогу виїхати на власне обійстя – послухати щебет солов’я, помилуватися краєвидами. Літа ж назад не біжать…
Наталія КРАВЧУК,
Волинська область
Фото автора

• Нравится
•