Вона – його очі, він – її ноги…
Підпис відсутній
Довго не наважувалася підійти до них. Мабуть, якби зустріла за інших обставин – здорових у парку, в кафе чи просто на вулиці, одразу б підбігла привітатися. А так… Та Віка мене помітила і здалеку кивнула головою. Тож я підійшла.
Її усміхнене обличчя просто сяяло від щастя. Я одразу й не зауважила, що Вітя дивиться у мій бік якось не так – був у темних окулярах. А коли він перепитав Віку, хто це до них підійшов, я навіть знітилась. Подумала, невже я настільки змінилася? Минуло ж якихось років п’ять-шість з того часу, коли ми бачилися востаннє. Тоді Віка пояснила, що її чоловік втратив зір після аварії.
Ми довго гуляли містом. Я слухала історію їхнього кохання, й на очі мимоволі наверталися сльози.
Після закінчення університету Віка влаштувалася менеджером на фірму, яка займалася продажем косметики. Вітя за спеціальністю вільної вакансії на жодній фірмі не знайшов, тому пішов спочатку працювати у якийсь нічний клуб (там добре платили), а десь через півроку його друг підбив ганяти автівки з-за кордону. Тоді хлопці на цьому добре заробляти, тож Віктор погодився. Ці заробітки й забрали у нього очі.
– Ми поверталися з Німеччини на хороших “Мерседесах”, на які чекали у Львові покупці. Вже у Польщу в’їхали. Звідки взялася та фура? Навіть пригальмувати не встиг, бо летіли додому на всіх парах. А отямився у польській клініці від нестерпного болю, який тиснув мені на очі. Вся голова була забинтована, і я ще не знав, що ті фари фури, які врізалися мені у пам’ять перед аварією, – остання картинка, котру я бачив… – Вітя відвернувся і хустинкою витер очі.
Прикута до візка Віка наважилася народити дитину
Віка міцніше стиснула його руку.
У той час вона не знала, чому Віктор зник з міста. Хтось зі спільних знайомих якось натякнув, що він поїхав за кордон заробляти їй, Віці, на круту машину (бо вона не раз колись збиткувалася над хлопцем – мовляв, поки не приїде по неї на власному “очкарику”, й говорити з ним не буде). Дівчина пожартувала, а він взяв ці слова близько до серця.
– А як ви зустрілися потім?
– Мама його допомогла. Ми стикнулися з Марією Григорівною на базарі. Я тоді у неї ще запитала, чи має вже Вітя “Мерседеса”. А вона розплакалася й зізналася, трапилося. Розказала, що він вже вдома, зовсім незрячий і не може змиритися зі своїм станом, став дуже нервовий, замикається самотньо у кімнаті й сидить годинами біля вікна, сподіваючись, що йому щось таки привидиться у суцільній темряві…
Після тієї розмови Віка кілька днів не могла прийти до тями. Віктор їй дуже подобався, сама не розуміла, за що ж його пос-тійно відштовхувала, підколювала, інколи навіть принижувала. А він не тримав на неї зла – і знову дзвонив та запрошував на побачення. Тепер Віку гризло сумління: якби не вона, можливо, Віктор був би здоровим. І зважилася його відвідати.
Марія Григорівна чекала на цей візит. Вона наче знала, що Віка – єдина, хто зможе вивести її сина з важкої депресії. Й не помилилася. Почувши голос Віки, що долинав з коридору їхньої квартири, він відчинив двері своєї кімнати і, схиливши голову, присів на порозі. Віка сіла коло нього, обняла і плакала, плакала…
А через якихось кілька місяців дівчина запропонувала Віктору перебратися до неї у квартиру. Тоді вона підшукала йому роботу (так-так!) – допомогла освоїти професію масажиста й влаштувала у приватний медичний центр. Невдовзі вони побралися. А тоді… А тоді їй відмовили ноги.
Віка розповідає про свою біду спокійно, без жодних емоцій. Каже, спочатку почала накульгувати, тоді “злізла” з високих підборів на землю, бо стало дуже важко ходити. Лікарі поставили невтішний діагноз – через вроджену хворобу, яка тільки тепер дала про себе знати, вона скоро зовсім не зможе стати на ноги.
– Пам’ятаю, як розповіла про це Віті, як він ніжно мене обійняв, поцілував. Сказав, що дякуючи мені він не здався і я повинна триматися бійцем. Він у мене такий… Добрий, ніжний. Найкращий! Годинами робить мені масажі, аби ноги зовсім не втратили чутливість.
Віка поцілувала чоловіка у руку, а тоді притисла його долоню до свого живота. О, я й не помітила, що вона вагітна.
– У нас буде доця, – сказали мені одночасно. І вже я обіймала їх обох.
***
Вчора телефонувала Віці. Вона вже мама. Дівчинка народилася здоровою – 50 сантиметрів зростом, вагою трошки більше трьох кілограмів. Віка так захоплено розповідала, скільки тепер у них приємних клопотів, що майже усе повинні робити з Віктором разом, бо вона – його очі, а він – її ноги. А ще зізналася, що помаленьку, крадькома від чоловіка, почала потрохи самостійно підводитися з інвалідного візка…
Світлана РІДНА,
Львівська область
| Comments: |
