Таємниці дубенських мурів
“Вісник і Ко” знову подорожує – своє 13-річчя колектив редакції зустрів за мурами розкішного Дубенського замку та у лабіринтах знаменитого Тараканівського форту. Ці місця багаті не лише на славні історичні події, а й на ексклюзивні експонати, що збереглися з ХV-ХІХ століть! Чи бачили ви десь образ Діви Марії на восьмому місяці вагітності? А чули, як племінниця Острозького пострілом з гармати врятувала дядьків маєток від навали татар? Російський же цар Олександр ІІІ саме на Рівненщині задумав спорудити унікальне укріплення, але цю воєнну махіну так і не використовували за призначенням.
За 400 років воєн жоден ворог не взяв замок!
Нашим гідом по цих історичних місцях став відомий письменник, а водночас завідувач відділу науково-освітньої роботи Державного історико-культурного заповідника міста Дубна Микола Пшеничний. Людина-фанат своєї справи, скажу без перебільшення. Він перетворив, здавалося б, звичайну екскурсію у казкову подорож, помережану давніми легендами, сучасними жартами та анекдотами і підковану дивовижними фактами.
Дубенський замок був одним з найбільших у маєтку князів Острозьких. Його почали зводити наприкінці ХV століття (Костянтин Острозький на місці дерев’яної фортеці, збудованої його предком Федором ще за сто літ до того, звелів звести кам’яні мури). Невдовзі тут виріс розкішний палац, у якому було майже 300 приміщень! На сьогодні музейні працівники встигли освоїти лише десяту його частину.
Замок був власністю багатьох династій – Острозьких, Заславських, Любомирських, Сангушків… Його розбудовували, зміцнювали, заради чого навіть русло ріки Іква змінили. Річ у тім, що спершу звели фортецю на півострові, котрий з трьох боків робила неприступним вода. Та навіть така надійність мурів не вдовольняла. Тож було вирішено розкопати перешийок й тудою пустити ріку. Як робочу силу Сангушки використали полонених татар. За кілька місяців ті заступами викопали рів завдовжки 300 метрів, 20 шириною, і 12 глибиною. Так води Ікви стали омивати фортецю повністю. За 400 років воєн цього замку не взяв ніхто.
У ХІХ столітті палац продали з аукціону царській армії. Невдовзі тут побувало сім різних армій – і російських царів, й українська під командуванням Симона Петлюри, і польська, мадярська, радянська… Власне, за часів перебування останньої споруду було дуже понищено, з приміщень позникали розкішні каміни, з підлоги здерли увесь паркет-мозаїку, постелений з п’ятнадцяти порід дерев. Варвари взялися збивати багату ліпку під стелею трапезної й мали на її місці почепити радянські лозунги й портрети своїх вождів – Леніна, Сталіна, Маркса та Енгельса. Та довершити безчинство їм не вдалося.
На початку 90-х років дубенський замок у військових забрали. Було створено державний історико-культурний заповідник, і колишній палац Острозьких віддали під егіду його керівництву. Нині у давніх стінах фортеці діють кілька постійних виставок. Одна з них – “Скарби наші духовні”.
– Тут експонується “антирадянщина”, – розповідає Микола Пшеничний. – Те, що ще не так давно не можна було виставляти. Переважно це реліквії з дубенських монастирів. Тут кожна річ оригінальна, не маємо жодної копії. Унікальний експонат – скульптура вагітної Діви Марії напередодні народження Ісуса Христа. Подібного немає ніде у світі. Це школа видатного майстра, українського Мікеланджело Пінзеля.
В інших залах дух захоплює від споглядання майстерно виписаних образів Богородиці, Ісуса та святих.
Найдавніша реліквія – дзвін, вилитий 1572 року. Також його унікальність в тому, що на ньому викарбувано цифри не арабські чи римські, а церковнослов’янські. Є тут і латунний п’ятисвічник (майже одноліток давнього дзвона), котрий стоїть на трьох фігурках левів. До нього колись майстри спеціально виготовляли метрові свічки. Музейники називають його окрасою експозиції.
Вражають і бойові гармати, яким уже майже півтисячі років, і підземелля, які слугували “холодильною камерою” чи навіть “в’язницею” для князя-гультяя (розповідають, що за провини дружина зачиняла там свого благовірного).
Дочка Острозького перехрестила у католики... прах православного батька
Зберігається тут і надмогильна плита останньої княжни цього славетного роду – Анни-Елоїзи, по чоловікові Хоткевич. Бог не дав їй спадкоємців. Пан Микола пояснює чому:
– Батько Анни-Елоїзи був православним, а мама – католичка. Князь Олександр помер рано, коли донька ще була зовсім мала. А його дружина виховала дівчинку у дусі фанатичного католицизму. Елоїза увійшла в історію багатьма шокуючими речами. Збереглися свідчення, як вона у Великодню ніч в Острозі біля Богоявленського собору кіньми проїхалася по православних пасках. Люди її закидали крашанками (навіть око вибили) і прокляли. А ще вона вирішила свого покійного православного тата перехрестити у католицьку віру. Власними руками перемила кісточки свого батька у свяченій воді, і ксьондз освятив їх. Після смерті її земля шість разів не приймала – тіло постійно намагалися перепоховати. Останнє місце спочинку Елоїзи сплюндрували солдати – зрівняли могилу із землею.
Зберегла пам’ять народу й героїчну історію про подвиг іншої пані з роду Острозьких. Було це наприкінці ХVІ століття. Жила тут племінниця князя Беатка. Прийшов їй час заміж виходити – покликали силу-силенну гостей. Пили-гуляли, не зчулися, як під стіни фортеці підібралися татари. Оборонятися було нікому – одні п’яні лежали, інші кинулися навтьоки. Тоді Беатка побігла на вежу до гармати, перехрестилася і власноруч дала залп у бік ворожого війська. Ядро влучило у ханське шатро! Залишившись без керівництва, військо втекло. Нині тут теж дають залпи уже сучасні наречені-“беатки”. Правда, не ядрами ціляться, а шампанським.
Будівничого Тараканівського форту стратили за помилку
Далі мандруємо у місце, яке зажило слави як взірець військово-інженерного мистецтва російської фортифікаційної школи.
– У середині ХІХ століття цар вирішив укріпити західні кордони Росії – побудувати три велетенські фортеці: у Бресті (сучасна Білорусь), Дубні та Проскурові на Хмельниччині. Третій так і не звели, бо з’явилася авіація, – пояснює наш гід. – Вся Волинська губернія майже 20 років (а це десятки тисяч людей, що брали участь у будівництві), виконувала повинність: кожна сім’я була зобов’язана дати робочу силу віком від 18 до 49 років з кіньми, тачкою та лопатою.
На будівництво форту використали десятки мільйонів цеглин. Вперше в історії царської імперії тут застосували залізобетон. Форт мав пряме телефонне і телеграфне сполучення з царем. Монарх особисто контролював будівництво від початку і аж до його завершення. І приїхав на відкриття свого дітища у серпні 1890 року. Тоді місто Дубно не мало ще жодної електричної лампочки, а тут була власна електростанція. По периметру розташувалися каземати і склади, де зберігалися патрони, гільзи, онучі, сіль, гас, борошно, ґудзики… Були тут лазарет, операційна, дезінфекційні камери, морг, туалети й артезіанські колодязі. Навіть полкова церква.
Єдине, у чому помилилися архітектори (кажуть, не випадково) – це у стратегічному розташуванні військових об’єктів. Вони вивели їх у бік… Росії, а не Австро-Угорщини, як мало би бути. За це одного з будівничих такої потужної військової махіни засудили до смертної кари.
Нині фортеця нічия. Вона руйнується від атмосферних впливів та від рук туристів-варварів.
А після цікавої незабутньої екскурсії ми посмакували смачними шашликами і юшкою у мальовничій місцині в “Кафешці” біля села Малі Дорогостаї Млинівського району, що на Рівненщині.
Наталія КРАВЧУК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
Колектив «Вісника і Ко» біля Дубенського замку
| Comments: |
