До ветеринара йдуть і вдень, і вночі
Володимир ВАКУЛЕНКО
Спочатку Володимир Іванович категорично відмовився розповідати про себе:
– Не треба про мене писати. Нічого видатного не зробив. Просто добросо-вісно виконував свою роботу.
Народився він на Київщині у звичайній селянській родині. Після школи три роки працював у колгоспі. У 1959 році став студентом Білоцерківського сільськогосподарського інституту. Весною 1965-го отримав диплом ветеринара. З дружиною Ларисою Іванівною – однокурсники. Три роки за розподілом працювали у Полтавській області. У 1968-му переїхали на житомирське Полісся у село Кикова Новоград-Волинського району, де потужний колгосп-мільйонер “Україна”, так тут і залишилися. Збудували великий і просторий будинок, виховали дітей.
Господарство очолював відомий ке-рівник Григорій Степанович Морванюк, нині покійний. Теплими словами згадує Вакуленко колишнього голову колгоспу. Володимир Іванович працював головним ветеринарним лікарем:
– Тоді у господарстві було понад три тисячі голів великої рогатої худоби, 1200 овець. Ще тримали 100 тисяч птиці. Відповідальність була величезна. Щодня щось траплялося. Профілактика у нас була на високому рівні: постійно робили щеплення та вакцинацію.
О п’ятій ранку ветеринарний лікар вже обходив колгоспні ферми. Додому з роботи приходив об одинадцятій вечора: ні вихідних, ні святкових днів. Була ще одна ділянка роботи сільського ветеринара – тварини з особистих господарств. Тільки у їхньому селі понад триста корів, не кажучи вже про свиней та іншу живність. Якщо не лінуватися, то роботи було з головою. В селі розповідають, що нікому ветеринар не відмовив, зверталися до нього у будь-яку пору дня і ночі. Приїжджали і з навколишніх сіл. Деякий час Володимир Іванович працював заступником головного ветеринарного лікаря Новоград-Волинського району.
Передовий і багатий колгосп з промовистою назвою “Україна” розвалювався на очах, як і більшість сільгосппідприємств у всій Україні. Господарство поступово перетворилося на руїну. І куди та худоба поділася, дивується сільський ветеринар. Ніби міняли на солярку та бензин. А згодом з’ясувалося, що ні худоби, ні пального. Зараз жодної корови. Як зайдеш на ферму і глянеш, то сльози на очі навертаються. Скільки було вкладено людської праці, і все пішло прахом.
– Коли тепер подивлюся, що молодь не має де працювати, то думаю, у який щасливий період ми жили, бо мали роботу і зарплату, – розмірковує пенсіонер.
Кость ГАРБАРЧУК,
Житомирська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
