Чи негода, а чи свято – їй на ферму поспішати
Десятки літ на фермі колишніх колгоспів імені Щорса та “Ленінський шлях” працювала Варвара Пилипчук. Її слідами пішли дочка і внучка. Якщо скласти докупи їхній спільний стаж роботи – доходить до 90 літ.
«Виросла біля корів і по сьогодні люблю їх доглядати»
П’ятнадцятирічна Тетяна прийшла на мамину ферму Іваничівського сільськогосподарського виробничого кооперативу “Вільна Україна”, коли вчилася у Горохівському технікумі. Так тут і залишилася.
Вісім років тому очолив господарство (перейменоване нині у ТзОВ “Вільна Україна-агро”) Володимир Шкарадюк, дбайливий і мудрий керівник. Нині на фермі, як розповіла Тетяна Михалевич, налічується до п’ятисот корів. Їх доглядає 16 операторів машинного доїння. Надоюють по шість-сім тисяч кілограмів молока від корови. Відповідно зарплата від півтора до двох тисяч гривень.
– Колись боролися за чотиритисячні надої, а тепер аж по сім тисяч? – дивуюся.
– Як придбали для племінного ядра високопродуктивну чорно-рябу породу корів у Німеччині, ситуація дуже змінилася. Та ще й впровадження нового шведського обладнання дає свої результати. Але, звичайно, яким би досконалим воно не було, біля худібки треба попоходити. Вона любить ласку і доброту. У нас чудовий зоотехнік Клавдія Петрівна, у неї великий досвід роботи, тож є у кого вчитися.
– Не шкодуєте, що такою юною пішли на ферму?
– Ні, бо виросла біля корів і по сьогодні люблю їх доглядати. Наш родинний стаж на фермі майже 90 років. Бабуня Варвара Євтихівна відпрацювала 38 років, викарабкуючись із злиднів одна з п’ятьма дітьми, мама Ніна Пилипчук близько 35, а я уже 16. Як народила Вікусю, не сиділа довго у декреті, бо сестра Зоя доглядала її разом зі своїм сином.
– Найважче у нашій роботі, – додає по хвилі співрозмовниця, – вставати о пів на п’яту, і коли завіє чи задощить, добиратися два кілометри до ферми. І дуже прикро, коли заходить велике свято, Різдво чи Пасха, люди йдуть до церкви, а ти мусиш прошкувати на ферму. Але я не нарікаю, бо є у нас підміна, і щороку можна взяти путівку та відпочити в Криму на морі. От тільки мені здається, що раніше було веселіше працювати, бо змагалися комсомольсько-молодіжні колективи і один за одного вболівали, а переможці їхали на екскурсії в Москву, Ленінград чи Прибалтику. Також отримували солідні нагороди: побутову техніку, килими. Моїй мамі, як здобула у 1986 році другий орден – Жовтневої революції, дали навіть “Москвича”. Тож усе, що маємо – то її.
Болить душаза долю селянина
З теплотою і смутком згадує Ніна Романівна, мама Тетяни, свою неспокійну молодість. Бо то були роки її самоутвердження і визнання. Однією з перших стала чотиритисячницею, у 22 роки одержала перший орден, люди обрали депутатом селищної ради. Колись, як вона зізнається, не могла повірити, що від корови за період лактації надоюють по п’ять-шість тисяч кілограмів молока. Але життєва практика переконала, що можна й більше. Ведучи районну школу молодих операторів машинного доїння, Ніна Романівна, як старша подруга-наставниця, давала молодим мудрі поради і насамперед рекомендувала не забувати, що “молоко у корови на язиці”, тобто як нагодуєш, як подбаєш, так і матимеш. У неї була шана, почесті і заробітна плата по 600-700 карбованців в місяць, майже вдвічі більша, ніж у секретаря райкому. Так було! Хоча ми звикли тільки ганити радянські часи. Але якщо на місці був совісний і мудрий господар-керівник, як голова колгоспу Степан Шевчук та директор СВК “Вільна Україна” Володимир Шкарадюк, котрі дбали насамперед про людей, то господарство процвітало і люди мали стимул до праці. Шкода тільки, що зароблені Ніною Романівною сорок тисяч, які відкладала для своїх чотирьох дітей, піднімаючи на ноги без п’яниці-батька, пропали на ощадній книжці.
Жінка уже на заслуженому відпочинку, та не розриває зв’язку з колективом. До неї йдуть за порадами і, якщо треба, просять виручити. От тільки болить в уславленої доярки душа, що молоко зараз дешевше за воду, бо держава зовсім не дбає про нелегку працю селянина, плодами якої користуються посередники та переробники.
***
Коли цей матеріал був готовий до друку, у пресі з’явилась сумна звістка про смерть кавалера ордена “Знак пошани”, мудрого керівника ТзОВ “Вільна Україна-агро” Володимира Макаровича Шкарадюка. Для сільських трудівників згасла яскрава зірка надій і сподівань. Мої героїні, як і всі сельчани, засмучені великою втратою. Переживають, хто прийде на місце Володимира Макаровича і чи буде таким же дбайливим, як він? Чи втримає у період кризи їхнє господарство на плаву?
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
| Comments: |
